Ерозія топоніміки

Автор: admin

І як сукупність географічних назв, і як розділ мовознавстваBoplan22 топоніміка перебуває на межі лінгвістики та історії. Географічні назви кожної країни, кожного народу містять у собі цінну інформацію з тих далеких часів, коли ці назви виникали. Вони позначені неповторною духовною печаттю свого народу і є обличчям країни. Це невід’ємний компонент історії кожного народу. І радості, і скорботи народні, і тріумфи народу, і його трагедії — усе це асоціюється з географічними назвами. За рідкісними винятками назви міст і сіл, а якраз про них йтиме мова, виникали не за рішенням окремих осіб, а з колективної волі народу. Якщо правителі й давали іноді назви новим містам, то тільки тим, котрі самі засновували.

Географічні назви повністю відповідають особливостям мови народів, на території яких вони виникли, і органічно вписуються у лінгвістичну структуру кожного народу.

А як же з топонімікою у нас? Чи змогли ми зберегти й донести до наших днів цю неоціненну історичну спадщину? Треба прямо сказати: не змогли. Топонімічна структура України сьогодні так поруйнована, що для її реставрації потрібна велика цілеспрямована робота. А що така реставрація необхідна, сьогодні очевидно для кожної неупередженої людини.

У період культу особи Сталіна і в перші роки після нього назви багатьох міст у нашій республіці міняли по 2—З рази, залежно від того, як поверталася доля того чи іншого політичного діяча. Але не про це мова в даній статті, а про назви тисяч сіл і районних центрів по всій Україні. їх змінював і переінакшував хто хотів, кожен, кому надано було таке право. Уся ця немудра «діяльність», треба прямо сказати, лежить на совісті периферійної бюрократії.

Велику кількість назв було в різні часи змінено офіційно. І в багатьох випадках це було цілком виправдано, бо не всі назви відповідали духові радянського часу. Міста, які, наприклад, свого часу було названо іменами цариць Єлизавети і Катерини II, ясна річ, повинні були від цих назв відмовитися. Це стосується і багатьох сіл. Але не завжди люди на місцях, від яких залежали ці зміни, здатні були прийняти правильні рішення.

Розгляньмо деякі приклади. На північ від Житомира, недалеко від містечка Пулин (тепер Червоноармійськ), було село з оригінальною назвою — Васлав-Поле. Хто був той Васлав і який стосунок мав до того поля, невідомо, але село здавна звали так усі. Потім, десь у двадцятих роках, комусь здалося, що треба зробити цю назву більш наукоподібною, і переінакшили її на чесько-грецьке «Вацлав-поль». А пізніше, уже після війни, подивилися, що це звучить дуже по-іноземному. Треба якось по-нашенськи назвати його. І за суто випадковою звуковою асоціацією назвали колишнє Васлав-Поле Ясною Поляною. Може, там коли бував Л.М. Толстой? Ні, він, мабуть, ніколи й не чув про нього. Ясна Поляна як меморіальна садиба Л. Толстого єдина й неповторна. Множити Ясні Поляни в інших місцях, навіть поза межами Росії — це не тільки руйнування історично складеної топонімічної структури, а й профанація пам’яті великого письменника.

Ще один приклад. Під Чернівцями розкинулося велике село Мамаївці. Хтось колись назвав його так на честь відомого фольклорного героя козака Мамая. Та ця назва не сподобалася комусь із не дуже грамотних бюрократів. Він, той бюрократ, очевидно, подумав, що йдеться про ім’я татаро- монгольського хана Мамая, розгромленого 1380 року в Куликовській битві. Перейменувати! Але яку нову назву йому дати? Бюрократи, як відомо, мають дуже вбогу фантазію. І перейменували Мамаївці на …Новосілку. Назва звучить ніби й по-новому, а насправді безглуздя вийшло. Новосілками або Новоселицями на Україні називали нові поселення-слободи, які відбруньковувалися від давніх сіл. А Мамаївці — одне з найдавніших сіл. То яка ж тут «Новосілка»? Цікаво, що реакційний румунський режим у довоєнні роки, намагаючись румунізувати українські села, теж перейменував Мамаївці. З Мамаївців було зроблено Мамаєшти.

Але й після того, як Мамаївці стали Новосілкою, їхні прикрощі не закінчилися. Хтось вирішив перекласти цю назву по-російськи, і виставили край дороги таблицю з написом «Новоселье». Це вже вершина недоумства, бо слово «новоселье» має зовсім інший зміст. До цього треба додати, що залізнична зупинка в цьому селі має давню назву — Мамаївці.

Прикладів таких сумнозвісних «перекладів» географічних назв можна навести багато. На виїзді зі Львова десятки років красувалася край автостради таблиця з написом «Холодноводковка». Так «переклали» назву села Холодновідки, до того Зимної Води. Цю помилку виправлено зовсім недавно, очевидно, у зв’язку з боротьбою проти алкоголізму.

Чи правомірно перекладати географічні назви з мови на мову? Ніде у світі цього не робиться. Якщо село, наприклад, зветься Довгопілля, то так само воно повинне зватися й по-російськи — «Довгопилля», а не «Долгополье». Переінакшувати наші географічні назви, перекладати їх — означає ігнорувати той факт, що ми самобутній народ, і вважати нашу мову провінційною говіркою.

Досі йшлося про офіційну зміну назв, але ще більшої шкоди топоніміці завдає неофіційна, так би мовити, повзуча ерозія. Робиться це, звичайно, так: спочатку перекручену назву вивішують на автобусах. Наприклад, назву «Василівці» перекручують на «Васильевку», «Лопатів» на «Лопатово» тощо. Тут наводяться не якісь поодинокі факти, це явище повсюдне. Згори вниз по Дністру лежала низка сіл, у тому числі Бернава, Комарів, Молодава, Лопатів, Ожів, Волошків. їх перекрутили відповідно на Берново, Молодово, Лопотово, Ожево, Волошково. Ці перекручені назви, за винятком Лопатова, уже перекочували з автобусних таблиць в офіційні довідники. До останього часу тільки Комарів зберігав свою правильну назву. Але їхав я нещодавно тією місцевістю і побачив: на автобусній зупинці красується «нова» назва — «Комарово».

Перекручуються назви повсюдно. Яремче, відомий центр відпочинку й туризму в Карпатах, уже значиться на туристських картах як «Яремча». На тій самій туристській карті можна прочитати одну біля одної такі покалічені назви: «Красноилов, Замагоров, Брустуров, Стебнев». А насправді ці села звуться так: Красноїлля, Замагора, Брустури, Стебні. Хто дозволив так безцеремонно поводитися з географічними назвами? Не пошанували навіть Криворівню, з якою пов’язане життя великого Франка. На таблиці край дороги значиться «Криворовня». А через двадцять метрів друга таблиця — викарбована в металі постать Каменяра і напис: «Криворівня».

Однакова доля спіткала села, розміщені в різних місцях України. У Черняхівському районі Житомирської області є село Головний, відоме тим, що в його околицях віддавна добувають прекрасний камінь лабрадорит. А недалеко Львова є село Оборошин, де є сільськогосподарський дослідний центр. І, нарешті, у далекій закутині Гуцульщини загубилося село Голошина. Назви, як бачимо, різні. Але всесильна рука бюрократа звела їх, так би мовити, до спільного знаменника, і тепер вони звучать так: Головино, Оброшино, Голошино. Кому потрібна така дурноверха уніфікація? І чи не забагато «-но»?

Руйнування топонімічної системи не тільки ображає нас, а й вносить плутанину в усі сфери нашого життя. Торік, наприклад, вийшла ґрунтовна наукова книга «Гуцульщина». Це видання «Наукової думки», тобто Академії Наук УРСР. І згадувані вже села Красноїлля й Брустури на різних сторінках написані по-різному. Читачеві доводиться здогадуватися, чи це про те саме село мова йде, чи про різні села. А Красноїллю так не пощастило, що навіть у географічному покажчику на 47-й сторінці воно значиться два рази — як «Красноілів» і Красноїлля. Одне й те ж село подано як два села.

Для топоніміки всіх країн і народів характерна розмаїтість. А бюрократ тяжіє до одноманітності й шаблону. Звідси й намагання ліквідувати різноманітність і варіантність у назвах. Нащо якийсь там Комарів, як є давно відоме серцю миле Комарово? У багатьох випадках чиновники намагаються «підправити» назви населених пунктів, «поліпшити» їх. І виникають у чиновницьких кабінетах назви-каліки, які потім перекочовують в офіційні довідники і на географічні карти.

У Хотинському районі Чернівецької області є чимало сіл, які мають родові назви своїх давніх засновників: Данківці, Клішківці, Недобоївці, Малинці, Бошківці. Колись їх заснували люди з давніми слов’янськими іменами: Данко, Клішко, Недобой, Мал, Бошко. Найзахідніше з цих сіл — Бошківці — виникло недалеко від межі розселення племен тиверців і хорватів. Бошко — давнє слов’янське ім’я, яке в хорватів побутує і тепер. Але комусь із наших чиновників захотілося назву Бошківці «підправити». І стали писати «Бочківці», виводячи походження цієї назви від слова «бочка». А жителі звуть і далі своє село, як звали.

Таким випадкам «підправлення» назв несть числа. На Закарпатті, наприклад, є село Тур’я-Ремета. Місцева бюрократка свого часу «виправила» його на «Тур’ї Ремети», викликавши цим невдоволення жителів.

Народ не приймає цих «виправлень» і називає свої села так, як вони звалися колись. Пам’ятаю, одного разу, коли повз вивіску з написом «Криворовня» проїжджав автобус, група молодих пасажирів почала недвозначно висловлювати невдоволення тим, що назву перекручено, а літня жінка, що сиділа поруч, сказала: «Це ніби насміхаються з нас». А про перекручену назву «Тур’ї Ремети» один старий лемко сказав: «Тому, хто це перекрутив, треба би руки викрутити».

Досі ми наводили приклади того, як повсюдно переінакшують назви сіл на російський кшталт. Треба сказати, що буває і по-інакшому. Наприклад, у Верховинському районі Івано-Франківської області є село Білоберезка, а в Сокирянському районі Чернівецької області — Гвоздівці. Місцеві чиновники вирішили, що ці назви не вкладаються у норми української мови й переінакшили їх на «Білоберізку» і «Гвіздовці». А жителі називають, як називали. Таке переінакшення нічим не ви-правдане. Якщо історично склалися такі назви, то хай вони такими й будуть.

Нові географічні назви не повинні суперечити характеру мови народу, на території якого вони виникають. Для давніх українських назв характерна, з одного боку, велика різнобарвність, а з другого — легкість вимови. Київ, Полтава, Житомир, Черкаси, Тернопіль, Конотоп, Миргород, Прилуки, Лебедин, Коростень, Овруч, Любар, Броди — кожна назва оригінальна й неповторна. Можна навести сотні назв і не буде ніяких повторень. Назви, як звичайно, короткі, а якщо й трапляються довші, то вони дуже легкі до вимови: Золотоноша, Звенигород тощо.

А тепер для порівняння перелічимо деякі нові назви міст: Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Нижньодніпровськ, Сєвєродонецьк, Червоноармійськ, Червонопартизанськ, Івано-Франківськ. Ці назви, по-перше, довгі й важкі для вимови,

а по-друге, всі вони, як то кажуть, на одне лице. Свого часу, двісті років тому, катерининські вельможі, фаворити розпутної цариці, мали куди більшу фантазію. Подивіться, як вони назвали новозасновані міста: Севастополь, Одеса, Херсон! Не те що «Червонопартизанськ»!

Треба сказати, що громіздкі багатоповерхові назви не приживаються. Поїдьте, наприклад, у Дніпропетровськ і послухайте, як називають своє місто його жителі. Замість «Дніпропетровськ» кажуть просто «Дніпро». «Я народився у Дніпрі. Моя дочка поїде вчитися у Дніпро. Ми приїхали з Дніпра». Скоротив народ громіздку назву. Те ж саме сталося і з назвою «Івано-Франківськ». Хто став би заперечувати проти увічнення пам’яті Івана Франка? Ніхто. Але можна було дати якусь коротшу й зручнішу для вимови назву. Наприклад, назвати просто «Франко» чи «Франкове». Коротко і ясно. А так у назву змушене було вносити корективи саме населення. І скоротили, і ніхто не каже «Івано-Франківськ», а тільки «Франківськ».

На Житомирщині існувало здавна містечко Горошки. Наприкінці XVIII ст., коли українські села оптом і поодинці роздаровували наближеним до Катерини II кріпосникам, не минула царська ласка і деяких справді заслужених перед Російською державою людей. Горошки були подаровані полководцю М. І. Кутузову. А в 1912 р., коли святкувалося сторіччя перемоги у Вітчизняній війні 1812 р., їх навіть було перейменовано на Кутузово. Але в 1921 р. виникла необхідність увічнити ім’я убитого терористом революціонера-

більшовика В. Володарського. І хоч В. Володарський народився не в Горошках, а в Острополі на Поділлі, його іменем було чомусь названо не Остропіль, а Горошки. І назву придумали довгу та круту — Володарськ- Волинський. Усередині цієї назви такий великий збіг приголосних звуків,— рськв — що вимовити її справді дуже трудно. І народ розпорядився по-своєму, частину цих важких для вимови приголосних просто відкинули. І вийшло «Володар-Волинський». Так тепер називають це містечко всі, хоч князь Володар теж не мав до нього ніякого стосунку.

З усіх новозаснованих міст тільки одне має легку для вимови і справді гарну назву — Славутич. Спасибі тому, хто придумав її. Але при цьому хочеться сказати, що було б куди краще, якби питання про назви населених пунктів вирішували не в затишку службових кабінетів, а із залученням широкої громадськості, всього народу. Чому б, наприклад, не оголосити конкурс на кращу назву якогось міста? Надійшли б сотні, а може, й тисячі різних пропозицій, а спеціально створена для цього комісія вибрала б кілька найкращих із них і подала на розгляд жителів того міста, назву якого треба змінити. Або жителів тої місцевості, де має виникнути нове місто. Це було б демократично і цікаво. І в дусі нашого часу. Кожен почувався б якоюсь мірою причетним до історії свого краю, а не просто залежним від рішення згори. Звичайно, тут можуть бути й інші думки, але як би там не було, такі питання треба розв’язувати демократично, а не келейно.

А всі помилки й недоліки, допущені в цій справі, треба неодмінно виправити. Ми живемо в час великих змін і великих сподівань. Ламаються колишні уявлення, руйнуються вироблені десятиліттями стереотипи. Перебудова — наша радість і наша надія — охоплює усі сторони нашого життя. Вона повинна торкнутися і цієї сфери.

Микола Зінчук

с. Довгопілля на Буковині

Зінчук М. Ерозія топоніміки // Жовтень. Щомісячний літературно–мистецький та громадсько–політичний журнал спілки письменників України. – Львів: «Каменяр», 1988. – № 8. – С. 63-65.

Залиште свій коментар