Затоплене село Кормань (стара частина)

Автор: admin

Дивовижну місцину на березі Дністра облюбував у давнину Кормань (старий, той, що затоплений). Російський картограф, лінгвіст, археолог, поет і письменник Олександр Фомич Вельтман (1800–1870), проїжджаючи через Хотинський повіт у 1822 році, писав про Кормань, а також про с. Молодове: «…це місце розташування миле, прекрасне й близьке для серця уродженця…»

Лишень один рядок, а як об’ємно і тепло сказано. Місцеві жителі й справді почували себе тут, немов на райському березі. Дарма, що поселення розташовувалось у низовині або, як дехто казав, у ямі, що прикрощів завдавали повені на Дністрі, і не завжди можна було вибратися, так би мовити, на велику дорогу, яка вела до волості, відтак – до райцентру. Сонце, земля, вода і затишок – були їх найкращими друзями, що радували, надихали, давали життя. Тому в багатьох мешканців залишилися тільки найкращі враження про свій неповторний куточок. Вони розповідали, що тут можна було захоплюватись красою природи, годинами без утоми роздивлятися древні береги ріки, рибалити і досхочу засмагати під лагідними променями сонця. Коли хтось виходив на край села і піднімався в урочище Перевози, перед його очима, мов на долоні, поставали місцеві краєвиди: зліва виднілися перші хатини села Молодово, що підступали аж до самої ріки. Внизу при дорозі височіла тоді давня церква, біля неї навпроти чи зовсім рядом розташовувалось невеличке приміщення сільської ради, і десь тут, по сусідству жила своїм дзвінкоголосим життям місцева школа.

Стара Свято-Дімітріївська церква с. Кормань

Село дуже старе, про це свідчили два цвинтарі, один із яких був досить великим, мабуть, одним із найбільших в районі, на ньому були поховані тисячі людей. Поховання згодом перенесли в місця проживання рідних.

Старий Кормань мав зручне розташування: підвищення на березі, навпроти був острів завдовжки 1–1,5 кілометра і завширшки до 250 метрів. На протилежному березі ріки розташовувалась Стара Ушиця. Вище і нижче по Дністру росли ліси, ними було захищене село з нижньої сторони. В лісах водилася дичина, в Дністрі – багато риби, яку при березі можна було ловити навіть руками. У верхній частині села по Дністру з урочища Томина витікав струмок, який часто ховався під землею. Звідти і брало початок село, те урочище називалося За Ярками. Так казали тому, що місцевість була посічена ярами. До речі, тут і були розкопані археологами на початку 60-х років минулого століття стоянки первісних людей.

Вище урочища За Ярками протікав із скали струмок, який у народі називали Джерело. В ньому була чиста і холодна вода, яка мала цілющі властивості. Сельчани і приїжджі люди часто наповнювали цією водою свої посудини, брали її тут і жителі Старої Ушиці, які прибували сюди на човнах. Пагорбиста місцевість довкола села та зелені береги дозволяли розводити в давнину багато овець, кіз та великої рогатої худоби. Вище по течії Дністра увагу багатьох привертав так званий велетенський «Кожушний камінь». Площею він нагадував з половину футбольного поля, а заввишки був як кілька поверхів будинку. Тут пастухи і отари овець чи навіть корови знаходили захист від дощу, а в обідню пору влітку ховалися від спеки. Як не дивно, на цьому «Кожушному камені» росли і кілька дерев та кущів. Вважають, що цей велетень відокремився від берега в давнину під час землетрусу чи внаслідок інших природних явищ. Він нагадував здоровенний шмат скалистої породи, що відколовся від якогось високого горба.

Внизу ж на всю округу був відомий «П’яний камінь», розмірами десь 4х5х5 метрів, який однією половиною був занурений у воду, а другою – лежав на березі. Можливо, саме за це його прозвали п’яним, адже вигляд мав такий, що ніби постійно п’є воду з Дністра. Інша версія такої дивної назви – що тут втопився п’яний чоловік, який виліз зверху на камінь, але голова запаморочилася і він впав у річку та втопився. Односельчанам більше до вподоби була перша розповідь.

У селі багато сіяли коноплі, або, як казали, прядива. Влітку жали їх серпами, в’язали у снопики і вимочували в Дністрі. Потім обробляли і робили домоткане полотно, яке називали «сакиз» або «гребінне». З нього шили сорочки, які вишивали різними українськими узорами. Виготовляли з такого полотна й чоловічий одяг. Оскільки люди мали багато овець, з вовни робили шерстяну пряжу та ткали веретки і килими. Влітку в село приїжджали євреї, привозили великі котли, в яких кип’ятили воду, розводили фарбу і робили різнокольорову конопляну чи вовняну пряжу.

До війни в Кормані було 8 водяних млинів, які стояли на березі Дністра. Вони були досить продуктивними, і сюди приїжджали молоти зерно люди з навколишніх сіл, зокрема, з Гвіздівців, Іванівців і з сіл, що згодом відійшли до Молдавії. Тут був такий собі центр виготовлення крупи і борошна різного помелу, а люди, що займалися цим, нерідко мали прізвище Мельник. Таким чином, село було ще й кормилицею. Тут досить часто причалювали човни і баржі, що рухалися по Дністру вниз, не тільки на перепочинок, а й щоб поїсти, знайти собі харчі.

Перші документальні свідчення про існування Корманя належать до XVII століття, коли село було у складі Молдавського князівства.

У 1919 році жителі Корманя брали активну участь у Хотинському повстанні. Один із його учасників Ф.М. Дідорак пізніше став бійцем дивізії Г.І. Котовського. Деяких інших, зокрема Г.А. Люльчака і І.Д. Бучковського румунські вояки розстріляли. За даними із «Адресного покажчика всієї Румуні» на 1924–1925  рр., у Кормані діяла примарія, на чолі якої був Іван Коломець (або Коломієць), а писарем – Михайло Кірілов. Учителькою місцевою школи була Дарина Козак. Діяв кооператив «Tovărăşin de Gospodarie», працювала корчма, в якій торгував Пантелій Андронік. Свою справу вели бакалійники Леонтій Коломець, Семен Рудой, а також вже зазначений Пантелій Андронік.

Сучасне село. Фото В. Свиридюка.

За даними на 1771 рік, тут налічувалося 43 селянські господарства. Але вже у 1774 році було тільки 20 дворів. Таке зменшення пов’язане з епідемією чуми, яка лютувала в Молдавському князівстві у 1772 році. Надалі чисельність населення тільки збільшувалася. Так, наприклад, у 1817 році вже налічувалося 97 дворів; за даними на 1844 рік у Кормані проживало 570 осіб, із них за національним складом – 564 українці і 6 євреїв. На 1859-й у селі було 158 дворів, у яких проживало 459 осіб чоловічої статі і 469 жіночої. У 1886-му зафіксовано вже 212 дворів і 1063 жителі. Загальний перепис Російської імперії 1897 року виявив, що у Кормані проживало 1367 осіб: 671 чоловічої статі і 696 жіночої. Із «Матеріалів для етнографічної карти Бессарабії» (1916 р.) бачимо, що у 1907 році в Кормані проживали 1032 українці і 39 євреїв. За даними В.В. Морачевського, на 1910 рік у Кормані проживало понад 1350 жителів. За відомостями загального перепису Румунії 1930 року, в Кормані проживало 2085 осіб, із них – 422 румуни (молдаванина), 1 німець, 2 росіяни, 1659 українців і 1 єврей. На той час село було у складі комуни Шебутинці.

Сучасна Свято-Дімітріївська церква с. Кормань

28 червня 1940 року на територію Бессарабії були уведені частини Червоної Армії. І цей край був приєднаний до СРСР.

У 1941 році у Кормані організований колгосп «Зоря», який відновлений у 1945 році. Він мав 1730 га землі, з них орної – 1254 га, тваринницьку ферму. За радянських часів тут продовжували також вирощувати овочі, особливо широкого розмаху набуло культивування гіркого перцю, який звідси возили навіть до самої Москви. Згодом село стало неперевершеним у виробництві віників із сорго, добротність і практичність яких знають не лише на Україні, а й за рубежем.

Як і деякі інші села, Кормань потрапив у зону затоплення водосховищем Дністровської ГЕС. І старе село перестало існувати. Мешканців було переселено в будинки на рівному узвишші в оточенні лісу. За новим поселенням залишили назву колишнього села. Отож одне із найстаріших сіл стало одним із наймолодших, яке в своїй назві має досить багату історію.

КОРМАНСЬКИЙ ЯР ПЕРЕСЕЛИВСЯ ДО НОВОГО КОРМАНЯ

Корманський Яр – невелике поселення, яке розташовувалося неподалік від с.Кормань, у яру. Люди мали в тому невеличкому поселенні городи, вирощували овочі, сіяли просо на віники. Те місце було вище течії Дністра, тому йому не загрожували весняні повені. До того ж його захищали схили яру від вітрів, тут панував своєрідний затишок і спокій, які подобались тутешнім мешканцям.

Тепер яр залитий водами Дністровського водосховища, але люди не забувають про нього. У повсякденній розмові нерідко можна почути такі вислови: «Куди йдемо купатися? В яр!», «Де були на рибі? В яру!».

Перша і єдина відома нам згадка про село належить до 1808 року, притому, що знайдена вона не у статистичних матеріалах або переписах населення чи господарств, а у даних про судову справу «Про насильства завдані подільським обивателям жителями молдавськими» від 23 червня 1808 року, на 4 аркушах, яка зберігалася у фондах архіву Сенаторів (російських), які головували у диванах князівств Молдавії й Валахії з 1808 до 1813 року, за номером 234.

Згідно з публікацією І.М. Халіппи, котрий досліджував архів Сенаторів і особисто ознайомився із зазначеною справою, у ній мова йшла про те, що «непорядні жителі сіл Корманя та Корманського Яру переходили Дністер, грабували проживаючих на подільських берегах людей і забирали худобу. [Головуючий у диванах Молдавії й Валахії С.С. Кушніков] велів хотинським пиркалабам відшукати винних і піддати заслуженій карі» Корманський Яр, по суті, адміністративна межа між Кулішівкою і старим Корманем.

Він простягався в південному напрямку досить далеко, однак його мешканці жили від старого села близько – десь за два кілометри. Там було мало хат, всього шість чи вісім. У них жили Д.В. Тихонюк, А.Й. Мельник та інші, які згодом переселились у теперішнє село Кормань. Посередині яру протікала невеличка річка, що бере початок аж із Шебутинців і впадає в Дністер.

 

За публікаціями в ФБ і на сайті “Північно-Бессарабський портал”

Джерела: “Історія міст і сіл України. Чернівецька область”, т. 26. К., 1969; спогади старожилів і краєзнавців.

Додатково про історію села Кормань можна почитати в статті О. Мандзяка та в інших статтях на нашому сайті.

Залиште свій коментар