Повернення до витоків

Автор: admin

У кожного населеного пункту, які у людини, своя окрема історія, свійОбкладинка 03 шлях, своя доля. Цій проблемі якразі присвятили науково-популярне видання історики-краєзнавці Олександр Чорний і Олексій Мандзяк «Не загубились села у віках».

Дослідницька праця — вагомий внесок в історіографію Сокирянщини. Автори, створюючи книгу, використали 252 друковані джерела: архівні і картографічні матеріали, вісники, історичні нариси, наукові праці географів, археологів, календарі,  географічно-статистичні словники, єпархіальні відомості, вісники,  зокрема  Бессарабського Земства, українські і молдавські грамоти, довідники адміністративно-територіального поділу, матеріали архівів і музеїв України, Молдови, Росії, Румунії та інші, а також залучили до творчої співпраці понад тридцять респондентів — знавців історії з різних населених пунктів.

Серед них знанні краєзнавці, автори численних публікацій з історії, культури, мистецтва бессарабської частини Чернівецької області. Це, зокрема, український майстер народного мистецтва, етнограф, заслужений майстер народної творчості України Іван Снігур, історики Василь Гандзій і Василь Босак з села Романківці. автори книг «Моє село крізь століття, епохи і роки» і «Романківці: на історичних перехрестях», Михайло Шундрія з села Ломачинці, яким напрацьовані цікаві історичні матеріали про сільську церкву, Галицький Свято-Миколаївськии печерний монастир, зникле село Вишнева на березі Дністра, літописне місто Кучелмін та про відомих людей…

Книга «Не загубились села у віках» присвячена історичним реаліям на Буковині, а головним чином у бессарабській її частині, які промовляють до нас з глибини віків хвилюючими життєвими фактами з ХV-ХХ століть, викликаючи тугу за зниклими у ній місцевості давніми українськими селами і зовсім молодими хутірськими поселеннями, які складали єдиний український етнос. У виданні, мабуть, уперше в буковинському краї порушена тема висвітлення зникнення не якогось одного, а практично чи не всіх, відомих на цей час з архівних матеріалів населених пунктів сокирянської землі, які вдалося розшукати невтомним історикам-краєзнавцям. Книга подає надзвичайно широкий ілюстративний матеріал з минулого і сучасності – 167 фотографій, малюнків, копій документів, вирізок із військових та інших карт, зразки печаток комун, договорів купівлі-продажу.

Автори-упорядники наводять цікаві архівні   документи, які вперше тиражуються, впродовж років не були введені до наукового обігу, розповідають не вигадані історії, які не можуть залишити  байдужими широке коло читачів, які будуть цікавими для істориків і краєзнавців, учителів, учнів і студентів, усіх, хто не байдужий до свого минулого, хто береже і любить свій край.

Не всі відомі поселення, звертають увагу дослідники, можна віднести  до  самостійних  населених пунктів. «Прикладом тут може бути поселення  Куютин.  яке  впродовж двох, а може, я трьох століть існувало у Куютинському Яру біля села Ломачинці. Жило воно своїм життям і ніколи не було відокремлене в самостійну адміністративно-територіальну одиницю. І це при тому, що знають про це поселення и за межами Сокирянщина. За радянських часів звідси повезли мурований з каменю водяний млин і хату-млин, які раніше діяли на берегах річки Каютин (місцеві жителі частіше кажуть Куютин — правобережна притока Дністра) і забезпечували мливом селян навколишніх сіл, аж до столиці України, І нині вони є експонатами і свідками сивої давнини в Музеї побуту й архітектурну Києві».

Комар

Людмила Комар

Цілий розділ відведено «зниклим населеним пунктам», а таких налічується аж… 38. Було село Бабине, яке є прародичем нинішнього Коболчина, біля Вітрянки існувала ще одна Вітрянка, у Пилипах жили старообрядці, Корманський Яр переселився до нового Корманя, а поселення Кудринці сусідили з Сербичанами… Велетенський пагорб, що розкинувся на декілька гектарів над Дністром, зветься у народі Жафино. За даними із відомостей Бессарабського земства за 1879-1881 рр., землі, на яких було поселення Жафино, деякий час у другій половині ХГХ ст. належали Людмилі (Жозефіні) Комар, графині  Бово-Краон про яку зберігся малюнок  Поля  Делароша (1849).

Детально розповідається про застарілі та тимчасові назви населених   пунктів. Наприклад,   Гаврилівна  перша  назва нинішнього села Братанівка. За переказами, це село виникло у 1927 році на місцевості між Поливановим та Шиїнським Ярами, коли велика повінь примусила переселитися сюди кілька сімей, які мешкали раніше в яру. Першим оселився тут мельник Гаврило Павлович Левентир, від імені якого поселення стали звати Гаврилівкою. Про це дає відомості праця Ю.О. Карпенка «Топонімія східних районів Чернівецької області. Нинішнє село Ожеве колись називалося Ожогов, Оєнь. а Мендиківці згодом стали Олексіївною. Гілішевка (Гілишевка. Гілашевка, Гелішовка) — одна із застарілих назв села Білоусівка.

Варто відзначити сміливість шукань авторів, які взяли на себе відповідальність за введення в науковий обіг перших задокументованих датувань практично всіх населених пунктів Сокирянського району. Приміром, Білоусівка вперше письмово згадується 18 червня 1470 року:«… бояриня Анна, сестра логофета Добродулова передала Білоусівку своїм племінникам — комісу «Барсу і брату його Шушману». В грамоті також вказано, що раніше це село «купив син її Гіде от правого уріка монастиря нашого із Нямец, от ігумена за іменем Іосаф і от усієї братії живущим у тім монастирі».

Автори, звертаючись до сучасників.  Наголошують що  «оповівши на підставі розшуканих матеріалів і архівних документів історію давніх українських сіл, що існували у нашій місцині, на мить замислились над дослідженням і написаним. Подумалось, як прикро, що ми не навчилися берегти людські долі, їх життя, свої надбання і вічно хвилюючу й нетлінну предківщину. Це ж неоцінене багатство! Це живі скарби нашого буття!».

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Один із респондентів авторів, чудовий знавець свого села, родоводу та історії старообрядництва Амон Іванович Шуляков із Грубни , разом з дружиною, в гостях у одного із авторів книги – О.Д. Чорного

Сьогодні ми небагато можемо назвати митців такого пошукового діапазону, який продемонстрували автори цього науково-популярного видання, які активно виступають як відкривачі, експериментатори, утверджувачі нового, чия праця, будучи гостро сучасною, водночас мовби призначена до майбутніх поколінь, які мають знати пристрасті та уподобання людей минулого часу, шквали давніх епох, уміти цінувати історію. Приємно, що історики-краєзнавці Сокирянщина порадували тим, «що наші українські села не загубились у віках, вони живуть і будуть жити в нашій пам’яті, додаючи сучасникам сил і натхнення для нових творень І поступу вперед».

Юхим Гусар, лауреат літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича.

Чорний О., Мандзяк О. Не загубились села у віках: Дослідження, знахідки, відкриття / Олександр Чорний, Олексій Мандзяк. – Чернівці: Друк Арт, 2014. — 344 с: 167 іл.- ISBN978-966-2021-99-8.

 *************************************

ДОВІДКА «БВ»

Олександр Дмитрович ЧОРНИЙ (с. Вашківці) і Олексій Степанович МАНДЗЯК (с. Ломачинці) — друзі-земляки, перший за фахом журналіст, другий — історик, дослідники краєзнавці, автори науково-популярних книг, що відлунюють подіями минулого і нуртують подихом сьогодення. Дарма, що живуть вони в різних місцях: Олександр — в буковинських Сокирянах, директор районного історичного музею, Олексій — в білоруському Мінську, історик, науковець, редактор електронного історико-кораєзнавчого альманаху «Сокирянщина», але їх об’єднує чарівна буковинська земля, де народились і зросли, щира залюбленість у красу і велич рідного краю, палке прагнення прислужитись йому своєю невтомною працею і натхненою творчістю.

За публікацією у газеті «Буковинське віче»

2 комментария на «Повернення до витоків»

  1. Юрій Кривий в 01.09.2014 at 12:11

    Дуже гарна книжка! Зараз закінчую читати, багато чого дізнався про своє рідне село Ломачинці, чого раніше не знав. Дякую авторам!

  2. Олексій в 06.09.2014 at 15:06

    Юрій, дякуємо за оцінку нашої праці!
    З повагою, автори!

Залиште свій коментар