Поміщики Філодор села Василівки

Автор: admin

Олексій Мандзяк

 

Василівка (заст. Василівці, Василеуці, Василіуци) – один із найдавніших населених пунктів, розташований на території Сокирянщини. Згідно археологічним дослідженням це село виникло не пізніше XII ст.[1] Вперше воно згадується в дарчій грамоті господаря Молдавського князівства Стефана II від 14 січня 1447 року, яка була дана боярину Шендрику на право володіння кількома селами, розташованими на території сучасної Сокирянщини[2]. Майже 80 років зі своєї історії землі в цьому населеному пункті належали представникам родини Філодор. Про них і піде мова в цій статті.

У 1830-му році представниця стародавнього боярського роду Бальш, а саме Зоїца Бальш (Балш) починає переговори про продаж приналежної її родині вотчини Василіуци, розташованої в Хотинському повіті Бессарабської області: «Частина села лежить біля Дністра, а частина вузькою смугою (по одній і по дві хати в ряд) тягнеться по дну глибокого яру»[3]. У другій половині 1831 року зацікавлені сторони остаточно домовилися про угоду[4]. Після затвердження договору купівлі-продажу відповідними державними інстанціями 10 грудня 1831 року Василівка перейшла у володіння купцеві і державному чиновнику Івану Христофорович Філодору, який перед цим розпродав все своє майно, за винятком третьої частини села Грушево, яке належало його дружині. Так починається епоха поміщиків Філодорів в цьому населеному пункті[5].

Вигляд села Василівка в не дуже давньому минулому. З зібрання Анатолія Васильовича Зеленого.

Іван Христофорович Філодор (1778–1832) походить із знатного грецького роду («з грецьких дворян»), син другого постельника[6] при дворі господаря Молдавського князівства, Христодора (Христодул, Христофор) Філодора та знатної боярині Параскеви Економ (Економул). Народився він у м. Константинополі[7]. У 1798 році разом зі своїм дядьком сердарем Василакі Економулом, пробувши деякий час в Валахії, прибув в Молдавське князівство, де за рекомендацією високопоставлених родичів був прийнятий на службу при господарському дворі. Спочатку він був призначений на незначну посаду, був в числі едіклі-шербеджібашів[8]. 20 квітня 1800 він вступив на службу в число чиновників господаря Молдавського князівства Костянтина Іпсіланті в місті Ясси. У тому ж році на деякий час був відправлений на службу в м. Бухаресті. У 1802 році, після того як Іпсіланті став господарем Валахії, Філодор пішов за ним і служив далі при його дворі. В кінці 1802 року Іван Філодор повертається в Молдавське князівство і 5 січня 1803 року, за указом новообраного господаря Олександра Мурузі удостоєний посади капітана деребанів (кепітан де деребань)[9]. 15 січня 1806 року, тим же господарем він призначений главою Чухурського капітанства («маре кепітен де Чухур»). 1 січня 1807 року І.Х. Філодор переміщений на посаду околаша Верхньо-Дністровського округу («Ніструл де Сус»), а потім, 27 липня – на ту ж саму посаду в Середньому окрузі («Окол де Міжлок») Хотинського цинуту. Під час Російської військової адміністрації в Молдавському князівстві Філодор займав кілька посад на місцевому рівні – «готував для російської армії фураж і провіант». 18 липня 1808 року було відряджений в Ясський цинут «на заготовлення для армії сіна». У тому ж році був призначений околашем Чухурського околу. 19 липня 1808 відряджений для збору гоштіни[10].10 січня 1810 року Поштовим департаментом Іван Христофорович визначений на посаду епістата (главою) по Ясському тракту. 26 березня 1812 року переміщений на посаду вамиша[11] в Стефанській митниці. 30 грудня 1814 роки перейшов на службу в Бессарабську область і незабаром прийняв присягу на вірність підданства Російській імперії. 29 вересня 1817 року призначений справником в Ізмаїльському цинуті. Того ж року записаний до «списку дворян внесених в шнурову книгу»[12]. 19 червня 1818 року «за старанну службу» нагороджений чином колезького секретаря. В кінці 1819 року, за велінням цивільного губернатора Бессарабської області він був відряджений для нагляду за селом Новоселиця, а потім в містечко Бричани Хотинського цинуту, із-за лютуючої там епідемії чуми. 1 січня 1820 року Івана Христофорович призначили тимчасово виконуючим посаду справника Хотинського цинуту. На цій посаді він прибував до 13 жовтня 1821 року. Через кілька років, а саме 16 червня 1828 року, за вибором місцевого дворянства, колезький секретар Філодор затверджений засідателем Хотинського повітового суду. На цій посаді прослужив до 12 липня 1831 року[13].

Стара хата в с. Василівка. З зібрання А.В. Зеленого

Перебравшись остаточно в Бессарабії, і зокрема в Хотинський цинут, Іван Філодор почав обзаводиться землею. Вже у 1814 році він увійшов у володіння половиною села Мендиківці[14] і 6-ю частиною с. Ходороуци[15], які купив у турецько-підданого, сердаря Манолакія Раду[16]. Що правда, це придбання не обійшлося без судових розглядів з іншими потенціальними співвласниками[17]. За даними перепису населення Хотинського цинуту 1817 року, крім згаданих вище сіл йому належала також четверта частина с. Булбока з вотчини Демидяни[18]. Крім цього, Іван Христофорович Філодор взяв на посесію (орендне володіння) численні землі в Хотинському повіті. Так, наприклад, деякий час він за домовленістю користувався вотчинами бояр Бальшів. З першої половини 1820-х років в його посесійному володінні знаходилося с. Гріманкоуци, де він і проживав в орендованому будинку. 20 листопада 1823 року було укладено і 28 вересня 1824 року затверджено Хотинським повітовим судом контракт на віддачу Філодору в чотирирічне посесійне утримання вотчин статського радника Матвія Єгоровича Крупенського – Лопатинці (тоді було частиною вотчини Коржеуци), Ломачинці, Михалкове, Наславча і Глініще[19]. 28 вересня 1828 року в Хотинському повітовому суді був засвідчений новий контракт на чотирирічну посесію тих же вотчин поміщика Крупенського, який сам проживав у селі Ломачинці, розташованого неподалік від сучасного села Василівка[20]. Але ось у селі Василівка, Іван Христофорович Філодор так і не встиг погосподарювати. У 1832 році він раптово помер і був похований на місцевому парафіяльному кладовищі.

Формулярний список про службу Олександра Івановича Філодора, за 1854 рік

 

Запис про дворянина Івана Христофоровича Філодора і склад його сім’ї в родословній книзі Бессарабського дворянства за 1832 рік

 

Повноправним і на перших порах одноосібним землевласником Василівки стала його дружина Єфросинія Семенівна (1804–1864) – дочка житничера[21] Семена Миколайовича Главче (1766-1827) та Олександри (= Касандри) Костянтинівни Бузні. Вона постійно проживала у Василівці, де за нею числилось 1440 десятин, 892 квадратні сажні землі. За даними з «Відомості про маєтки, що перебувають у відомстві Хотинської дворянської опіки», учиненої 3 вересня 1842 року, вотчина Василівка приносила річного доходу 515 рублів сріблом[22]. Крім цього за нею значилася третя частина села Грушево, яку вона отримала у 1823 році в якості приданого від своїх батьків.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці села Василівка. З зібрання А.В. Зеленого

У 1850-му році, за її ініціативою і після її схвалення місцевого священика і парафіян у селі Василівка почала будуватися нова церква. Вона взяла на себе основні фінансові витрати, при цьому займатися самими справами пов’язаними з будівництвом доручила своєму старшому синові Еммануїлу Івановичу Філодору. Тому, у відомостях про Свято-Успенську церкву та іншого роду церковних документах значиться, що нова кам’яна церква з такою ж окремою дзвіницею побудована «зусиллями місцевого власника статського радника Еммануїла Іванова Філодора і місцевих парафіян»[23].

Іван Христофорович та Єфросинія Семенівна Філодори в шлюбі мали трьох спільних дітей: двох синів і дочку – Еммануїл, Олександр і Смаранда. Остання отримала від матері землі в селі Грушево – нині це село Хрушова (рум. Hruşova) в Криулянському районі Республіки Молдова. Василівку ж успадкували брати Еммануїл і Олександр Філодори.

Олександр Іванович Філодор (1828–1883) – народився в селі Гриманкоуци Хотинського повіту, 27 травня 1828 року хрещений у Трьохсвятительській церкві цього ж села. Закінчив повний курс Кишинівської обласної гімназії. 16 серпня 1850 року, за рекомендацією дворянина і члена Хотинського Земства Олександра Івановича Казиміра і за вибором Дворянського зібрання був призначений попечителем хлібних запасних магазинів царан Хотинського повіту Бессарабської області[24]. На цій посаді він перебував до 1860 року.

Еммануїл Іванович Філодор. Фото з власного архіву Володимира Філодора (Сербія)

Після звільнення від державної служби Олександр Філодор повністю віддався господарській діяльності в селі Василівка. Згідно з «списком осіб, які мають право бути обраними в мирові посередники по Хотинському повіту», який був складений Хотинським повітовим предводителем дворянства 8 вересня 1868 року, Олександру Івановичу Філодору разом з його братом Еммануїлом в цьому селі належало 720 десятин землі «за власним маєтком». За даними з «Розкладки зборів з земель на земські повинності Хотинського повіту у 1872 році» братам Філодорам у Василівці належали 842 десятини землі (163 зручної землі та 679 дес. – в лісі) загальною вартістю 25260 рублів, при вартості по 30 рублів за десятину. Зі «Списку потомственим дворянам Хотинського повіту, що мають право брати участь у всіх справах дворянських зібрань і виборах», складеного 20 жовтня 1874 року, дізнаємося, що в його володінні було 684 десятини землі з річним доходом в 2300 рублів[25].

Саме завдяки ініціативі Олександра Івановича Філодора в селі Василівка в 1860 році почала діяти винокурня. Що правда, здійснив на практиці цю ідею Еммануїл Філодор. Але багато років справами винокурні займався саме Олександр. Цей невеликий паровий завод представляв собою двоповерхову кам’яницю, покриту гонтом. На другому поверсі заводу розміщувався заторний чан (затирання здійснювалося за допомогою кінного приводу). На першому поверсі розташовувалися квасильне і дріжджове відділення. На обох поверхах містився перегінний апарат. Контрольний механізм і спиртоприймальний чан знаходилися в особливому відділенні, поруч з перегінним апаратом. На відстані в 10 сажень від будівлі заводу знаходився винний підвал, який також був зроблений з каменю. Над підвалом розміщувався магазин (склад) для хліба. У 40 сажнів від заводу розташовувалася солодовня, а в 45 – воловня[26].

Вже у 1862 році це завод виробляв продукту, який збувався тоді виключно в Бессарабській області, на суму 35000 рублів. І це при тому, що вартість самого винокурного заводу була в кілька разів менше. За даними «Розкладки зборів з цукрових, винокурних, пивоварних заводів і парової олійниці на повітові земські потреби в 1881 році по Хотинському повіту», вартість «Василіуцької винокурні» з обладнанням становила 10000 рублів. Тоді завод обслуговувало 22 робітника і 6 осіб адміністративно-технічного персоналу. Перероблялося 16,35 тисяч пудів зерна на рік[27].

Готарний або, як ще кажуть в молдавській варіації – хотарний (межовий) камінь між Василівкою і Розкопинцями

З другої половини 1870-х років Олександр Філодор почав відходити від справ. Винокурний завод був відданий в оренду. Спочатку його орендував єврей-купець з повітового міста Хотин – Волька-Іцко Койфман, а потім-дворянин Матвій Пашинський з євреєм-винокуром Йосем Мельником. Після того як договір оренди Філодорами був розірваний з останнім керуючим-орендарем, завод перестав діяти. Винокурня була розібрана, а обладнання демонтовано. У 1905 році це черговий раз було засвідчено членом Хотинської управи К. Корчевським[28].

Помер Олександр Іванович в 1883 році і похований у фамільному склепі під Свято-Успенською церквою села Василівки. Через сто років, в 1983 році, коли ця церква була зруйнована, його останки були перепоховані – де не відомо. Після його смерті одноосібним власником став Еммануїл Філодор, тому що рідних дітей Олександр не мав.

Еммануїл Іванович Філодор народився в 1826 році в селі Гриманкоуци Хотинського повіту Бессарабської області. Навесні 1847 року він закінчив Кишинівську обласну гімназію. 25 серпня 1848 визначений канцелярським служителем в Кишинівсько-Оргеївському окружному суді. 24 листопада того ж року затверджений міністерством на посаді. Там він прослужив до 21 серпня 1851 року. 14 лютого 1866 року, за власним проханням, призначений канцелярським служителем Бессарабського депутатського дворянського зібрання. А 29 грудня 1877 року звільнений з посади, знову таки, відповідно проханню. 29 січня 1876 року затверджений на посаді Почесного мирового судді Хотинського повіту. 27 жовтня 1878 року Земським зібранням його обрано запасним мировим суддею Хотинського повіту. 3 квітня 1880 року вступив на посаду мирового судді 5 ділянки Хотинського повіту. 3 лютого 1881 року за указом Урядового сенату він затверджений на цій посаді. 26 жовтня 1881 року Хотинським земським зібранням, Еммануїл Філодор знову обраний мировим суддею Хотинського повіту, на цій посаді Урядовим сенатом затверджений 2 червня 1883 року. 26 жовтня 1884 року знову обраний на цю посаду, на якій був затверджений 8 березня 1885 року. Тим же Хотинським земством він черговий раз обраний на посаду мирового судді 27 жовтня 1877 року і затверджений 8 квітня 1888 року. 30 липня 1889 року обраний на посаду голови Хотинського з’їзду мирових суддів. 27 жовтня 1890 року знову обраний дільничним мировим суддею Хотинського повіту. Указом Урядового сенату від 3 квітня 1890 року затверджений на посаді. На цій посаді він перебував і за даними на 1895 рік[29].

Пам’ятник над могилою Єфросинії Семенівни Філодор (1804–1864) біля церкви. Фото А.В. Зеленого, 2017 рік

Найвищим наказом від 22 лютого 1851 року Еммануїл Іванович нагороджений чином колезького реєстратора. 14 квітня 1876 року, указом Урядового сенату по Департаменту Герольдії, за вислугу років, він отримав чин губернського секретаря. 12 квітня 1877 удостоєний чину колезького секретаря. 2 травня 1878 року за наказом Урядового сенату по Департаменту Герольдії, проведений в чин титулярного радника.

Згідно «Списку осіб, що мають право бути обраними в мирові посередники по Хотинському повіту», який був складений Хотинським повітовим предводителем дворянства 8 вересня 1868 року, колезькому реєстратору Еммануїла Івановичу Філодору належали 720 десятин землі «за власним маєтком»[30]. Зі «Списку спадковим дворянам Хотинського повіту, що мають право брати участь у всіх справах Дворянського зібрання і виборах», складеного 20 жовтня 1874 року дізнаємося, що в його володінні було 684 десятини землі з річним доходом в 2300 рублів. За даними на 1892 рік у с. Василівка йому належало 1096 десятин землі[31].

За даними поміщеним в «Розкладку зборів на повітові земські потреби 1871 року зі маслоробень, сукновалень і млинів», Еммануїлу Філодору належали 12 водяних млинів і 24 жорнові постави – машини для подрібнення фуражних культур в кормові продукти для худоби, а також для розмелювання зерна в борошно або для вимолу висівок. У довідковому виданні «Вся Росія» 1902 року відзначено, що йому належали 1092 десятини землі, а також виноградники, фруктовий сад, тютюнові поля і 8 водяних млинів. Також він володів переправою через р. Дністер. За даними з «Розкладки зборів з переправ на повітові земські потреби Хотинського повіту за 1881 рік», щорічний дохід становив 80 рублів, при відрахуванні на повітові земські потреби 5 рублів 60 копійок. У відомості «Пристані на Дністрі в Хотинському повіті, на яких виробляється навантаження хліба, лісу і лісових виробів» відзначене, що на Василіуцькій пристані було здійснено навантаження на 10800 рублів[32].

Відзначимо також, що в різний час Еммануїл Іванович також орендував землі в Хотинському і Сорокському повітах. Так, наприклад, у другій половині 1850-х років він був посесором села Аріонешть Сорокського повіту. До 1866 року мала в посесії сусіднє з вотчиною Василівкою село Коболчин, яке в той час належало представникам відомого заможнього роду Флондор.

Дім Філодорів, будівництво якого було розпочато братами Олександром і Еммануїлом Філодорами в 1870-х роках і перебудовано Еммануїлом Філодором в 1880-х роках. Капітальний ремонт був проведений в 1930-х роках на кошти поміщиці Катерини Данзас. За радянських і нещодавніх часів — приміщення сільради і контори колгоспу. Тепер там теж сільське управління (староста).

 

Поміщиця Катерина Степанівна Данзас біля церкви села Василівка, 1930-ті роки (стоїть біля груди каміння, в жіночому капелюшку). З зібрання А.В. Зеленого

Свого часу, старожили села Василівка, які своїми очима бачили Еммануїла Філодора і на своєму досвіді знали про його діяльнscnm, висловлювалися про нього найкращими словами. Здебільшого увага акцентувалася на його безкорисну і щиру допомогу місцевій школі і православній церкві. Як свідчать архівні документи, ці слова не були порожніми. Еммануїл Іванович, навіть в найважчі для себе часи, коли борги і кредити змушували «затягувати паски», не шкодував коштів на допомогу учнями і віруючим людям. Школа була відкрита в Василівці, знову-таки, при його підтримці в 1899 році і називалася на той час як «Василіуцьке однокласне народне училище». У 1900 році воно перетворено в «Василіуцьку церковно-приходську школу».

У 1850-му році, за його безпосередньої участі в селі Василівка, як уже було сказано, почала будуватися нова кам’яна церква, яка була освячена на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Коштами родини Філодор був складений проект, закуплений необхідний будівельний матеріал і надано матеріал, який мали самі поміщики. Було докуплено внутрішнє оздоблення для церкви. І цим все не закінчилося … З дозволу єпархіального начальства і Міністерства внутрішніх справ, на свої кошти Еммануїл Іванович побудував під церквою сімейний склеп. Але, за часів Радянського союзу, 14 квітня 1983 року, ця церква була зруйнована. Склеп був похованим під товщею землі. У 1989-1991 роках, на руїнах старої церкви було зведено нову. Склеп був розкритий, і були виявлені останки двох осіб. Ті документи, що є в нашому розпорядженні дають можливість стверджувати, що це були останки рідного брата Еммануїла Філодора – Олександра Івановича і його дочки Олександри Еммануїлівна. Ось такий трагічний кінець[33].

Еммануїл Іванович двічі перебував в офіційному шлюбі. Перша його дружина — дворянка Надія Михайлівна Чембер (1839-1869). Вона померла в селі Василівка, де і похована. Після переїзду на проживання в містечко Бричани, в зв’язку з призначенням на посаду, він зійшовся з Євфимією Кирилівною Дудник (1863-1939). Від обох своїх дружин Еммануїл Іванович мав 14 дітей: вісім від першої і шестеро від другого. Але ніхто з них не успадкував землі і будинок в селі Василівка. І на це є свої причини.

Незважаючи на таке велике господарство і постійні турботи про нього, після смерті брата Олександра в 1883 року фінансові справи Еммануїла Філодора почали погіршуватися. Поступово почали накопичуватися борги, і чималі. Причина цього крилася, більшою мірою, зі слів Хотинського повітового справника: «з огляду на маловрожайні роки і вкрай несприятливого матеріального становища недоїмника»[34]. Відомий земський статистик Костянтин Миколайович Єрмолінський (1856-1894), який, до речі, особисто бував у с. Василівка, у своїй роботі «Збірник статистичних відомостей по Хотинському повіту, Бессарабської губернії», виданої в 1886 році, відзначив, що «село це – одне з найбідніших в повіті»[35].

Стара дорога в Василівці

У 1902 році Еммануїл Іванович повідомив Хотинське земство, що він погасить всі заборгованості перед земством і державними установами після продажу свого маєтку Василіуци. У 1905 році землі в с. Василівки (1092 десятини) були виставлені Державним дворянським земельним банком на продаж. …

У 1909 році Еммануїл Іванович Філодор помер. Дату його смерті в якійсь мірі можна вважати закінченням епохи поміщиків Філодорів села Василівка.

За даними на 1915 рік, новим власником цього села стала Катерина Степанівна Данзас. Це вже наступний етап історії Василівки, який ніякого відношення до історії роду Філодор не має[36].

 

___________________________________________________________________

[1] Тимощук Б.О. Північна Буковина – земля слов’янська. – Ужгород: «Карпати», 1969. – С. 147.

[2] Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 55 – 59.

[3] Дело о проверке границ вотчин Василиуц, Роспопинец, Волошкова, Секурян, Кобольчина, Гилишовки и Ожова, Хотинского уезда Бессарабской области (05.11.1846 – 15.03.1848). – РГАДА, 1299, оп. 1, спр. 1. – Арк. 45; Мандзяк А.С. Васильевские Филодоры: Историко-генеалогическое исследование / Мандзяк Алексей Степанович, автор и составитель. – Белград, 2017. – С. 12.

[4] Дело об установлении границы вотчины Василиуцы Хотинского уезда, принадлежащей помещице Филодоровой (23.06.1843 – 25.09.1844). – ANRM, ф. 37, оп. 3, спр. 304. – Арк. 63.

[5] Дело Бессарабской областной межевой конторы о проведении с межеванием границ Василиуц и Роспопинец со стороны Коболчина, Секурян, Ожова и Волошкова (1821–1831). – РГАДА, 1299, оп. 1, спр. 134. – Арк. 362.

[6] Постельник (постельничий) – керував слугами в господарській опочевальні, наглядав за придворними і слугами при дворі, займався справами двору, а також прийомом іноземних послів і стосунками з іншими державами – щось на зразок міністра закордонних справ. У XVII-XVIII ст. став одним з головних радників господаря. Першу документальну згадку про пустельників знаходимо в грамоті господаря Молдавського князівства Олександра I Доброго від 8 березня 1407 року.

[7] Мандзяк А.С. Васильевские Филодоры: Историко-генеалогическое исследование / Мандзяк Алексей Степанович, автор и составитель. – Белград, 2017. – С. 7.

[8] Едіклі-шербеджібаш – придворний чин.

[9] Кепітан де дере бань – молдавський військовий чин, командувач деребанами, тобто особливим родом солдат палацової гвардії. Деребани або Дарабани — піхотинці з особистої гвардії господаря.

[10] Гоштіна — податок у вигляді десятини з овець і кіз.

[11] Вамиш – чиновник митниці.

[12] Мандзяк А.С. Васильевские Филодоры: Историко-генеалогическое исследование / Мандзяк Алексей Степанович, автор и составитель. – Белград, 2017. – С. 7-11.

[13] Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания о дворянстве коллежского секретаря Ивана Филодора (24.05.1832–12.08.1909). – ANRM, ф. 88, оп. 1, спр. 590. – Арк. 5-5зв.

[14] Сучасне село Олексіївка Сокирянського району Чернівецької області.

[15] Сучасне село Хедереуць (рум. Hădărăuţi) в Окницькому районі Республіки Молдова.

[16] Дело о вводе дворянина Филодора во владение вотчиной Мандикоуцы и частью Ходороуцы Хотинского уезда по купчей крепости (13.05.1814). – ANRM, ф. 5, оп. 3, спр. 479.

[17] Дело иска жительницы города Могилева Катерины Ганковой к трем молдавским боярам о незаконном захвате ими трех мельниц ее мельниц в Хотинском уезде, купленных ею у турков переселившихся за Дунай (01.08. 1816 – 01.09.1822). – ANRM, ф. 3, оп. 1, спр. 9.

[18] Цю вотчину він ділив з представниками знатного роду Кантакузіно. Нині це с. Бульбоака (рум. Bulboaca) в Бричанському районі Республіки Молдова.

[19] Сенатские объявления о запрещениях на недвижимые имения. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1848. – № 92. – С. 2383-2384.

[20] Сенатские объявления о запрещениях на недвижимые имения. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1848. – № 88. – С. 2262-2263.

[21] Житничер (клучерул де аріє, гуменник, житник, житничар; від «жито» – зерновий хліб) – сановник, наділений обов’язком збору зерна, яке належить государю з усієї країни. Великий житничер здійснював нагляд за збором хліба на потреби господаря і його своєчасною доставкою в казенні комори – житниці.

[22] Ведомости о состоянии присутственных мест Бессарабии. – ANRM, ф. 2, оп. 2, спр. 78. – Арк. 102зв-103.

[23] Мандзяк А.С. Васильевские Филодоры: Историко-генеалогическое исследование / Мандзяк Алексей Степанович, автор и составитель. – Белград, 2017. – С. 23.

[24] Формулярный список о службе Попечителя Хлебных запасных магазинов царан Хотинского уезда, дворянина Александра Иванова Филодора, 1854 года // Формулярные списки дворян Бессарабской области состоящих и состоящих на службе при дворянских учреждениях (12.09.1853 – 08.03.1857). – ANRM, ф. 88, оп. 2, спр. 563. – Арк. 181-182.

[25] Список потомственным дворянам Хотинского уезда имеющих право участвовать во всех делах Дворянского собрания и выборах. Составлен 20 октября 1874 года // Дело Бессарабского Дворянского депутатского собрания о выборах (07.08.-13.12.1874). – ANRM, ф. 88, оп. 1, спр. 1910. – Арк. 174зв – 175.

[26] Дело Бессарабского губернского акцизного управления: Описание Василеуцкого винокуренного завода № 25 Хотинского уезда (19.10.1881-29.02.1886). – ANRM, ф. 136, оп. 1, спр. 55. – Арк. 25 – 26.

[27] Мандзяк А.С. Васильевские Филодоры: Историко-генеалогическое исследование / Мандзяк Алексей Степанович, автор и составитель. – Белград, 2017. – С. 103.

[28] Хотинское Земство. Отчеты, доклады, сметы, раскладки, Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XXXVII очередного Уездного Земского Собрания созыва 1905 года. – Хотин, 1905. – С. 159-160, 204.

[29] Мандзяк А.С. Васильевские Филодоры: Историко-генеалогическое исследование / Мандзяк Алексей Степанович, автор и составитель. – Белград, 2017. – С. 29 – 30.

[30] Списки дворян, имеющих право быть избранными на должность мировых посредников мировых участков по уездам Бессарабской области (11.09.1868 – 10.07.1870). – ANRM, ф. 8, оп. 1, спр. 21. – Арк. 31зв-32.

[31] Формулярный список о службе мирового судьи 4 участка Хотинского округа и председателя Хотинского съезда мировых судей, титулярного советника Эммануила Иванова Филодора, за 1892 год // Формулярные списки о службе земских начальников всех участков и чиновников присутственных учреждений Хотинского уезда, 1892 год. – ANRM, ф. 329, оп. 4, спр. 318. – Арк. 35.

[32] Мандзяк А.С. Васильевские Филодоры: Историко-генеалогическое исследование / Мандзяк Алексей Степанович, автор и составитель. – Белград, 2017. – С. 30-35.

[33] Мандзяк А.С. Васильевские Филодоры: Историко-генеалогическое исследование / Мандзяк Алексей Степанович, автор и составитель. – Белград, 2017. – С. 35-36.

[34] Дело Бессарабского губернского по земским и городским присутствия, о взыскании земской недоимки с землевладельца Хотинского уезда, Эммануила Иванова Филодора (13.06.1902 – 27.07.1902). – ANRM, ф. 9, оп. 1, спр. 5444. – Арк. 6-6зв.

[35] Ермолинский К.Н. Сборник статистических сведений по Хотинскому уезду, Бессарабской губернии. / Хотинское уездное земство – Москва: Типо-литография И.Н. Кушнерева и К° 1886. – С. 65.

[36] Мандзяк А.С. Васильевские Филодоры: Историко-генеалогическое исследование / Мандзяк Алексей Степанович, автор и составитель. – Белград, 2017. – С. 35.

Залиште свій коментар