Село Білоусівка: документи XIX-го та початку XX-го століть (частина І)

Автор: admin

Наш сайт пропонує Вашій увазі велику статтю письменника та історика Олексія Мандзяка, присвячену історії одного з найбільших сіл Сокирянщини – села Білоусівка. Але ця стаття, фактично стосується не лише історії саме цього села, а й багатьох інших сіл нашого краю, Бессарабії в цілому, а також історії старообрядництва в Бессарабії.

Отже, пропонуємо Вам першу частину цієї статті. Інші частини будуть представлені в наступних публікаціях нашого сайту. Документи публікуються мовою оригіналу. 

*****

Олексій Мандзяк

Село Білоусівка розташоване в Сокирянському районі Чернівецької області України.  Під назвою «Билосовци» село вперше згадується в підтвердній грамоті господаря Молдавського князівства Петра II від 22 серпня 1447 року, яка була дана Нямецькому монастирю на право володіння кількома селами[1]. Цей монастир, який нині розташований в 10 км на північний захід від румунського міста Тиргу-Нямц, в свій час отримав Білоусівку від заможного боярина Шандро (він же Шендрик), який був одружений з Анною «із Добрулешт» – сестра логофета Добрула.

Цей монастир, будучи великим релігійно-моральним і просвітницьким центром своєї країни, володів величезними багатствами. Належні йому маєтки, угіддя, худобу та інше майно були розкидані практично по всій території Молдавського знатними боярськими родинами, про що свідчать господарські грамоти, зокрема, грамота господаря Стефана III Великого від 19 лютого 1467 року, якою він підтвердив логофету Іоанну Добрулу три села, «звані Коболчин, Білоусівка і Н <…>, викуплені ним у ченців монастиря Нямц», а також грамота того господаря від 18 липня 1870 року, якою він підтвердив боярині Анні, сестрі логофета Іоанна Добрула, передачу сіл Коболчини Білоусівка у власність її племінникам комісу[2] Барсу і пану Шушману. Відзначимо, що продавцем зазначених сіл виступив ігумен Іоасаф (Іасаф, Іосаф), який у грамоті Стефана воєводи, від 12 вересня 1464 року вказаний як «піп Іосаф Нямецький»[3].

Від Шушмана Білоусівка перейшла у власність його дружині Марушкі, а від неї родині боярина Хирі (він же Херович, Хирович, Хира). У 1555 році село Білоусівка, а разом з ним і деякі інші села Сокирянщини, зокрема Коболчин і Вашківці, були передані монастирю Гумор (Хумор)[4], які той отримав їх у дар від ворника Нижньої земл[5]і Іоанна Хирі, про що ми взнаємо із грамоти господаря Олександра III Лепушняну. Грамотою від 25 лютого 1591 року інший господар Молдавського князівства, Петро VI Кульгавий, своєю грамотою знову підтвердив монастирю Гумор ці села і їх частини[6]. Відзначимо, що згідно з збереженими до наших днів документами XVI ст. згаданий ворник Іоанн Хиря був похований на території монастиря Гумор.

Вже у першій половині XVII ст., частини згаданих сіл Білоусівка і Коболчин повернулися у власність бояр (серед яких були і члени роду Хиря), знову таки за допомогою купівлі-продажу. За документами того періоду стає ясно, що в цьому селі на той час проживали виключно православні християни. Щоправда, найперші прямі задокументовані свідчення про існування православної церкви в цьому селі відносяться до першої половини XVIII століття. У 1764 чи 1769 році на її місці «старанням прихожан» почали зводити нову, яку у 1770-му році освятили на честь Святого Великомученика Димитрія Солунського.

Як свідчать документи другої половини XVII століття – першого десятиліття XVIII ст. це село ділило між собою декілька власників – представники родин Кирстя, Кожан, і Бужуряну. Останні, за даними документів другої половини XVIII ст. володіли половиною Білоусівки. Зокрема, син великого сулжера[7] Павла Бужуряну і боярині Олени, медельничер[8] Лупул (Лупу, Лупашко) Бужуряну в 1770-х роках підтвердив право володіння на половину Білоусівки та ряд інших сіл, які належали йому та його батькам у Хотинському та інших цинутах Молдавського князівство. У той же період, частина Білоусівки перейшла у володіння його синові, шетрарю Григорію. Останній мав трьох синів: Лупула, Георгія і Костакі. За даними на 1812-1821 роки, половина Білоусівки належала Георгію (1785 р.н.), який змінив прізвище Бужоряну на Григоріу[9].

При цьому, вже при власниках родини Бужуряну, село Білоусівка інколи зветься як Гілішевка (Гілишевка, Гілашевка, Гелішовка). Ця ж назва фіксується у другій половині XVIII століття і протягом XIX, а також інколи на початку XX століття, щоправда з поясненням «воно ж «Білоусівка». Тобто обидві назви використовувалися паралельно. Причому зустрічаються пояснення, що під Гілішевкою мається на увазі власницька частина села, а Білоусівка – це частина, де проживають старообрядці. Рідше вживалося одне – «українська», а друге – «старообрядницька» частини[10].

Справді, вже наприкінці XVIII століття село було поділено на дві вотчини або маєтки, якими володіли різні власники. Після приєднання Бессарабії до Російської імперії та частина, де поселилися старообрядці, залишилася за державою і зазначалася як «казенна», а друга набула статусу власницької. У відомостях загального перепису Бессарабії 1817 року зазначено про поділ Білоусівки на дві частини: «Гілішівка. В. 1 свящ., 1 дяч., 1 поном. Нижчого стану: 60 гос., 11 вдів., 8 бурлаків, 2 прощ. Усього 73 ч. і 11 ж. Половина вотчини належить скарбниці і половина панові поміщикові Георгію Григоріу. Обіймає 250 ф. косовиці, 300 ф. орної землі, 200 ф. сільського вигону й 300 ф. городу. Є й старе селище, іменоване в місцевих жителів Білоусівка, 1 сад власницький і 16 селянських»[11].

Сучасна православна Свято-Димитріївська церква с. Білоусівка. Фото — 2010 р.

Православна Свято-Димитріївська церква с. Білоусівка, побудована і освячена у 1770-му році. Фото О. Крайнього

Практично до 1917 року, поки Бессарабія була у складі Російської імперії, Білоусівку зазначали як Білоусівка-власницька та Білоусівка-казьонна. В.М. Бутович у своїй книзі «Матеріали для етнографічної карти Бессарабії», що побачила світ у 1916 році, згадуючи їх, відзначає, що «разом обидві Білоусівки називалися раніше Гелашевкою»[12]. Такий стан зберігся й після приєднання Бессарабії до Румунії, практично до 1942 року. В румунському довіднику 1923 року зазначені Belousovca та Belousovca-Vlad, а в 1925-му – Belousovca-Stat та Belousovca-Liber. Наступного, 1926 року, вони були перейменовані на Belousouca-Mare та Belousouca-Mica. На німецьких військових топографічних картах 1941-го, при складанні яких брали участь і румунські військові топографи, зазначені Bealousovca та Bealousovca (Ghelişovca)[13].

Щодо назви Гілішевка, то тут існують декілька варіантів утворення. Перший із них відсилає нас у давнє минуле села, коли частиною його володіла власниця на ім’я Гілешоайя. Щоправда, документальних підтверджень її існування поки не знайдено. Друга версія відносить утворення назви до молдавського хелештеу – ставок, де Гілішевка – це українська перебудова зазначеного слова. Ю.О. Карпенко виводить назву від особової назви Білеш: «Порівняно з давнішим варіантом тут маємо словотворчу заміну суфікса -івці на -івка і переорієнтацію топоніма на особове ім’я Білеш, з молдавським переходом бі>гі»[14].

Споконвічну ж назву села – Білосовці, яка з часом набула теперішнього Білоусівка, утворено від антропоніма Білоус, «з фонетичним чи графічним стягненням оу>о»[15]. Разом з цим, у місцевих жителів є й своя версія. За переказами старожилів, там, де розташовується нині центр села, колись була незаселена людьми гора. Навколо неї росли зелені сосни та ялини. Вони розростались і не давали можливості піднятись будь-якому іншому деревцю. Та якось вітер заніс сюди насіннячко берези, з якого виросло велике дерево, яке навесні розпускало свої коси — віти. Сосни та ялини поступилися місцем березі. Невдовзі стрункі берези засіялись на великому масиві, який простягався до сусіднього села Коболчин. Це урочище й зараз називають Березиною. І хто проходив чи проїжджав нею, неодмінно зупиняв свій погляд на білокорих берізках, тендітні віти яких завжди полоскали вітри. Здалеку вони були схожі на пишні білі вуса. Тому подорожні в розмові часто казали, що були там, де «білі вуса». Звідси, як вважають місцеві дослідники, й пішла назва – Білоусівка.

Відзначимо, що Гілішевка – це не єдина застаріла назва Білоусівки. Згідно з «Декретом про зміну назв комун і сіл у провінції Буковина» від 28 лютого 1942 року за підписом міністра внутрішніх справ, генерала Д.І. Попеску і генерал-губернатора провінції Буковина К. Калотеску, село перейменували на Пелінешти: «Belousovca, comună rurala, se va numi Pelineşti». Закон вступив у силу з 1 квітня 1942 року. Також були перейменовані місцева примарія (примарія комуни Пелінешти – Primăria comunei Pelineşti) і жандармський пост (Postul de jandarmi Pelineşti).

Ця назва утворена від румунського pelin – полин. У народі вона не прижилася і у спілкуванні практично не використовувалася. Місцеві чиновники теж часто у документах писали на старий манер Belousovca або Belousouca. У 1944 році після входу Сокирянщини до складу Української РСР назва Пелінешти не фіксується. Селу було повернуто назву Білоусівка[16].

Як було зазначено вище, в Білоусівці проживає велика громада старообрядців – православні християни, які виступили проти здійсненої в 1650–1660-х роках московським патріархом Никоном (1605–1681) і російським царем Олексієм I Михайловичем (1629–1676) церковної реформи, метою якої проголошувалася уніфікація богослужбового чину Російської церкви з Грецькою церквою і перш за все – з Церквою Константинопольською.

Старообрядець Хотинського повіту, початок XX ст.

Коли саме вони оселилися в цьому селі, нині з достовірною точністю сказати ніхто не може. Але, те що вони тут проживали як мінімум з кінця XVIII століття – це факт. Відомо, що одним із перших відомих поселень заснованих російським старообрядцями на території сучасного Сокирянського району було село Пилипи (по-іншому – Пилипівка / Пилиповка), яке було розташоване На території сучасного села Сербичани, з боку села Білоусівка, де донині є так зване Пилипонське Поле[17]. Про цей населений пункт ми взнаємо із підтвердної грамоти господаря Молдавського князівства Костянтина Дукі від 28 квітня 1702 року, виданої сулжеру Павлу Бужуряну на половину села Гілішевка Хотинського цинуту[18].

За переказами старожилів село заснували пилипони (рос. филипповцы), тобто старообрядці, які прийшли сюди із «землі Подільської». Відомий дослідник старообрядництва С.В. Таранець у своїй монографії «Старообрядництво Поділля» (Київ, 2009 рік) відзначає: «У подільських старообрядців часто зустрічаються села з назвою «Пилипи». Вона характерна для цих місць. Усім відома Куренівка до 40-х рр. XVIII ст. називалася Пилипи, поруч з нею Пилипоновка (у передмісті Бершаді), далі Пилипи-Борівські, Пилипи-Хребтіївські, Пилипи біля м. Бара (Чемериси Волоські), Пилипи Олександровські (Поросятковські) – за народним переказом також були заселені старообрядниками, які згодом переселилися в с. Петраші, що в передмісті Вінниці) – наприкінці останньої чверті XVIII ст…»[19].

Коли зникло село Пилипівка – невідомо, але сталося це ще до 1770 року. Його немає в переписі господарств Хотинського цинуту 1771 року, а також у «Відомості в молдавський диван від Хотинського цинуту про число в ньому поселень, у них господарств і людей, грудня 25 дня 1772 року» і не знаходимо його у списках перепису Молдавського князівства 1774 року. За переказами сербичанських старожилів, «мешканців цього поселення вирізали турки». По-іншому трактують зникнення с. Пилипи старожили села Коболчин. За їхніми переказами, за панщини мешканці цього населеного пункту були розігнані, будівлі панські слуги і селяни зруйнували. Пилипони ж розселилися по інших селах, зокрема знайшли пристанище в Білоусівці[20].

Старообрядницька церква с. Білоусівка. Фото — 2010 р.

У 1819 році в Білоусівці було зведено молельню (невелика хата). В клірових відомостях Свято-Димитріївської православної церкви села Білоусівка за 1836 рік згадано 30 старообрядців чоловічої статі, а в 1837 році – 65 душ. За офіційними даними на 1844 рік у Білоусівці мешкало 50 росіян-старообрядців. У рапорті хотинського повітового справника за 1869 рік відзначено, що у той час у цьому селі було 272 старообрядців. А на початку XX століття їх було більш за 430 душ[21].

 

А таким чином описує село видання «Історія міст і сіл Української РСР»:

«Білоусівка — село, центр сільської Ради. Розташована за 12 км на захід від райцентру, за 8 км від станції Романківці Львівської залізниці. Через село проходить шосейна дорога Сокиряни — Ломачинці. Населення — 3215 чоловік.

В селі — колгосп «Росія», організований 6 лютого 1941 року і відновлений у 1947 році. Має 2625 га землі, у т. ч. орної — 1731 га, саду щ і 14 га, лісу — 187 га. Основні культури — пшениця, кукурудза, цукрові буряки, соняшник. На фермах понад 3,5 тис голів худоби та 1,5 тис. штук птиці. За високі надої молока в 1956 році доярку Є. А. Підгірну нагороджено орденом Леніна.

Господарство має млин, пилораму, олійню, столярну майстерню, кузню, електростанцію на 50 квт, 16 тракторів, 11 комбайнів, 9 автомашин.

В селі — середня школа, розміщена в новозбудованому приміщенні, сільська бібліотека відмінної роботи має понад 10 тис. книг. Працюють фельдшерсько-акушерський пункт, пологовий бу-данок, дитячі ясла, павільйон побутового обслуговування (швейна і шевська майстерні), відділення зв’язку.

В околицях села виявлено залишки поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.), городища доби раннього заліза.(І тисячоліття до н. е.) та поселення черняхівської культури (II—VI століття н. е.).

Білоусівка вперше згадується в письмових джерелах у 1447 році.

Під час Хотинського повстання 1919 року загін білоусівців розгромив жандармський пост і кілька днів тримав владу в своїх руках.

У Великій Вітчизняній війні брали участь понад 200 жителів села, 136 з них нагороджено бойовими орденами та медалями Союзу PCP.

Комсомольська організація в селі створена у 1945, партійна — у 1949 році».

«Історія міст і сіл Української РСР», т. 26 «Чернівецька область», Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, К., 1969, стор. 541.

 

Нижче наводимо документи до історії села Білоусівки, більшість із яких стосується саме старообрядців. Тексти документів даємо без перекладу щоб не спотворити зміст і якомога точніше передати їх суть.

 

№ 1

1837 рік, 23 грудня. – З «Загального огляду про казенних поселян Бессарабської області», представленого губернатору П.І. Федорову чиновниками Тихим і Сатовим, що ревізіювали бессарабські державну власність за завданням V відділення з Її Імператорської Величності канцелярії

 

1. О народонаселении в казенных селениях Бессарабской области[22].

Во всей казенной Бессарабии или Буджаке и в Хотинском уезде числится в казенных селениях ревизских душ мужеского пола 31649, женского — 26618, в том числе: переселившихся из внутренних губерний, Малороссии и Таврической области 4406, мазылов 189, рупташей 48, евреев 191, поселенных цыган 754, кочующих 1800 мужеского и 1668 женского. Отставных солдат, солдатских вдов, разночинцев, купцов, мещан и евреев 589 мужеского и 403 женского…[23]

6. Об отношении числа казенных поселян к прочим сословиям Области.

13. О числе грамотных поселян и нравственности их.

В числе казенных поселян находится грамотных 198, из коих одни учились самоучкой, а другие у подобных себе поселян или дьячков, не достигая даже грамматических правил, поэтому они как в понятиях, так и в нравственности мало отличаются от прочих поселян.

27. О количестве земель и об источниках доходов казенных поселян.

Земель усадебных, пахотных, сенокосных, под садами, огородами, камышами, лесных и неудобных в единственном и чресполосном владении 353849 десят[ин]. Сколько же оных наделено особо каждому селению, подробно объяснено в хозяйственном описании и особо составленной ведомости под литерами.

Отношение числа общественных земель к народонаселению также с показанием пропорции средней, высшей и низшей подробно объяснено в хозяйственном описании. Из показанного количества земли причитается на семейство различно: в одних селениях от 2-х до 15, в других — от 15 до 30, а на ревизскую душу — от 6 до 10 десятин.

Резешей и принадлежащих им земель в казенных волостях не имеется.

34. О способе раздела общественных земель каждого селения между поселянами.

В казенных селениях волостей Чимишлийской, Олонештской, Каушанской, Татарбунарской и Гаджикурдской поселяне не разделяют общественных земель между собою, а каждый из них, имеющий рабочий скот, занимает такую пропорцию земли, которую в состоянии обработать. От сего происходит, что землею преимущественно пользуются те, которые имеют рабочий скот. Этому способу отчасти должно приписать упадок земледелия. Одна земля, на которую поселянин имеет право собственности, привязывает его к прочной оседлой жизни, под сим только условием, служащим основанием гражданских обществ, поселянин заботится о своем участке и употребляет все способы к удобрению оного. В этом-то неправильном пользовании должно искать причин неуравнительности в «общественных повинностях, безземельности семейных поселян, жалоб богатых и зажиточных, что они облагаются непомерным окладом. Если б каждый хозяин имел подобно колонистам свой определенный участок, то не было бы ни споров, ни притеснений, делаемых богатыми бедным. В колониях нет по сей части беспорядков, не бывают притеснений бедным, там земля делится следующим образом: третью часть, считая в том числе занятую под построение колонии, оставляют на выгон; остальные две трети размежевывают на 5, 6 и более полей; каждое поле делится на равные участки по числу хозяев. Эти участки назначаются в вечное владение только хозяевам или по жеребию или по текущему нумеру хозяев, смотря потому, как общество того желает.

Введение такового порядка между казенными поселянами доставило б им сильное средство к улучшению их состояния, во-первых, потому, что от раздела земли уничтожились бы хутора, самовольно построенные казенными поселянами 15 степных местах. Зло, которого терпеть не должно и потому, что они служат укрывательством бродягам и ворам от преследования полиции, а самим хозяевам хуторов — от исполнения повинности, постоя и подвод. Сколько чрез хутора пропадает лучшей земли, трудно исчислить, но вред для прочих поселян очевиден.

Во-вторых, установлением равенства во владении землею, бедные, коих большее число, имели бы более средств к содержанию своему даже и в таком случае, когда по недостатку рабочего скота не могли бы обрабатывать землю, ибо они участки свои могли бы отдавать в оброк зажиточным, нуждающимся в землях.

В-третьих, поселяне имели бы поля для перемены посевов, что при умножении народа будет и здесь введено.

В-четвертых, участки в разных полях разделили б равнее выгоды урожая и последствия неурожая; если в одном поле град или засуха повредят посевам, то в другом — они могут уцелеть и получить дождь.

В-пятых, наделенная каждому собственность сделала б хозяев трудолюбивей и действовала бы на благосостояние и нравственность их.

В-шестых, от беспорядка пашен остающиеся теперь между ими клинья уничтожатся, следовательно, прибудет земли, на недостаток коей некоторые поселяне жалуются.

В-седьмых, с разделением земли соблюдена будет уравнительность; зажиточный не будет платить за бедного соседа; бедные, презираемые теперь богатыми, сделавшись владельцами земли и получив лучшее понятие о правах и обязанностях своих, старались бы улучшить свое состояние; богатые, уверенные, что имущество их не будет продано за долги бедных, не стали бы сбывать, как делается ныне, своей собственности с целью уклониться от исполнения за бедных тягостных повинностей.

35. О разделении земли в отношении производства хлебопашества.

Поселяне, кроме хотинских, разделяют земли на три поля, обрабатывают их в продолжение трех лет, а потом оставляют в перелогах, последние же, имея мало земли, по одной необходимости не могут оных оставлять в перелогах.

36. О родах и количестве посевов.

Молдаване сеют более пшеницы арнаутки, кукурузы и проса, а русские и малороссийские переселенцы сеют более ржи, озимой пшеницы и пшеницы арнаутки. Как те, так и другие сеют в небольшом количестве ячмень, овес, лен, коноплю, фасоль, бобы и чечевицу,

Будущему хозяйственному управлению не излишним будет обратить внимание, чтобы преимущественно делан был засев пшеницы арнаутки, которой сбыт всегда верен в ближайших портовых городах Одессе и Измаиле. Этот один продукт при хорошей жатве может доставить поселянину средство к уплате податей и безнуждному пропитанию семейства.

37. Обрабатывание земли, о земледельческих орудиях, удобстве и неудобстве оных и о скоте, употребляемом для обрабатывания.

Обрабатывание земли производится плугами, по твердости грунта употребляются в плуги исключительно волы…

38. О жатве, урожае, сенокошении, ценах на хлеб и о плате за провоз.

Средний урожай ржи, пшеницы арнаут и ячменя бывает сам-6 и сам-7; просо и кукурузы сам-25 и 30. Цены вообще на хлеб, выведенные из десятилетней сложности, простираются от 4 руб. 30 [коп.] до 5 руб. за четверть; плата за провоз бывает различна, смотря по расстоянию—от 2 до 3 руб. за четверть. Сена снимается от 120 до 200 пудов с десятины.

40. О избытке или недостатке хлеба и сена, доставляемого собственным хозяйством.

В посредственные урожаи, кроме жительствующих в Хотинском уезде, достаточно бывает хлеба для продовольствия и для скота сена, доставляемого собственным им хозяйством, а во время бывших неурожаев большая часть поселян продовольствовались за счет отпущенной в ссуду из Казны суммы, прочие приобретали на собственные деньги покупкою в ближайших городах[24]; поселяне же Хотинского уезда, а в особенности селения Рухотина, Гиждеу и Белоусовки найдены в крайней бедности, которой главною причиною ненаделение их землею и взыскание с них таких податей, какими обложены поселяне, получившие в наделение земли на семейство от 30 до 40 десятин.

Поселяне сии жаловались, во-первых, что они, дабы удовлетворить требованиям Земской полиции в своевременной заплате податей и недоимок и пропитать свои семейства, ежегодно отлучаются в Аккерманский уезд, отстающий более 300 верст, нанимаются у тамошних владельцев в работы с осени входят с ними в обязательства обрабатывать их землю с получением впредь по 50 коп. серебром за обработок фальчн, которая заключает меры более десятины, тогда как прочих уездов поселяне, обрабатывающие такое же пространство и нанимающиеся во время полевых работ, получают от тех же владельцев по 2 руб. серебром.

Во-вторых, что по неимению у них рабочего скота те из них, которые остаются при семействах, вместо обработки земли плугами собираются вместе от 15 до 20 человек, подымают землю сапами и, пока оная не высохнет, засевают хлебными семенами, сначала одному, потом другому и так далее, и что от таковой обработки и малозначащих посевов урожаи бывают столь скудны, что и на пропитание семейств хлеба бывает у них недостаточно.

Для облегчения горестного их положения они просят наделить их наравне с другими поселянами землею, числящуюся на них недоимку сложить, даровать им хоть на 2 года льготы и чтобы они могли обрабатывать землю как должно, от пустить им в ссуду на 6 лет такое количество денег, дабы могли завесть в каждом селении по крайней мере по 3 плуга; без сей же помощи и облегчения они не могут выйти из настоящего положения. Если бы могла быть отпущена им в ссуду сумма, то они обязываются и состояние свое поправить и сумм в последние 4 года возвратить с процентами.

42. Сравнение земледелия обывателей казенных селении вообще с земледелием поселян, водворенных в владельческих имениях и самих владельцев.

В земледелии казенных поселян с земледелием поселян, водворенных во владельческих имениях, нет почти никакого различия…

50. О промыслах сельских обывателей в казенных селениях.

По минеральному царству.

Поселяне некоторых селений занимаются ломкою плитного и известкового камня, добыванием песку и глины на собственное строение и для продажи.

По растительному царству.

Поселяне занимаются рубкою камыша на постройку, топливо и продажу, а прочие нанимаются в полевые работы.

По животному царству.

Рыболовством преимущественно занимаются поселяне селения Вилкова. Прочие, по неимению нужных снарядов, ловят сетями только для домашнего обихода. О сей статье подробно объяснено в особом описании об оброчных статьях.

Пчеловодство. В Чимишлийской и Каушанской волостях занимаются с успехом.

Скотоводство. От большой убыли во время бывшего з 1829 году падежа и бывших в 1832, 1833 и 1834 годах неурожаев на хлеб, равно и от распродажи в 1835 и 1836 годах на уплату казенных недоимок, важная отрасль сия находится более в худом, нежели хорошем состоянии, тем более, что и в сем году свирепствовала болезнь, от которой по шести волостям пало лошадей 504, рогатого скота 1 747 и овец 17 772. Лучшие породы того и другого скота находятся в волостях Татарбунарской, Олонештской и Гаджикурдской. Лошадей имеют поселяне немного.

Промыслами и ремеслами более занимаются переселившиеся из России поселяне, в числе их находятся: каменщики, штукатуры, печники, мостовщики и плотники. Молдаване и малороссияне преимущественнее упражняются полевыми работами и добыванием в соляных озерах соли; а зажиточные из них — извозом. О числе хозяев-промышленников, прибыли ими получаемой, о числе работников, в промыслах употребляемых, плате их и чистой прибыли, подробно объяснено в особой ведомости под литерою.[25]

Фабрик и кирпичных заводов не имеется. Из собственных изделий выделывают для своих надобностей холст и сукно, а молдаване ткут в большом количестве довольно красивые ковры; по несколько оных развешивают в домах своих по стенам, а прочие складывают в углу под образами и отдают в приданое дочерям.

51. О податях и повинностях сельских обывателей.

На основании Устава о казенном управлении части 4 статьи 558 производится взыскание податей под теми же наименованиями, как при турецком правительстве.

С поселенных на казенных землях под названием бира от семейства по 10 руб., оброка по 23 руб. 50 коп., земских повинностей по 4 руб. 65 коп., итого 38 руб. 15 коп. ассигнациями. С холостых под названием бурлак 10 руб. бира и 2 руб. 10 коп. оброчных; на мирские сборы с семейства и бурлаки до 2 и более руб., всего с семейства 40 руб. 15 коп., а с некоторых 42 руб. и с бурлаки по 14 руб. 40 коп.

С двух привилегированных классов, как-то мазыл и рупташей, вместо бира — даждий от семейства по 9 руб. 35 коп. и оброку по 23 руб. 50 коп. ассигнациями].

С коронных цыган, поселенных на казенных землях, — бира и оброка по 38 руб. 15 коп. Непоселенных цыган — поголовщины по 10 руб.

На взыскание сих податей раскладки делаются обществами, в некоторых селениях по письменным приговорам, утвержденным волостными правлениями, а в других без приговоров; и как в числе поселян находится много бедных, убылых, немощных и малолетних сирот, то причитающиеся с них подати располагаются на состоятельных по числу имеемых ими скота, виноградных и фруктовых садов и мельниц.

Число несостоятельных простирается почти до половины потому, что при составлении последней, в 1835 году, переписи, уездные ревизские комиссии, а особливо Аккерманская и Бендерская, для умножения числа семейных, настаивали записывать в перепись таким образом: если в семействе престарелый отец имеет жену, то он записывался под. особым нумером в числе семенных; женатые сыновья, сколько бы их не было, также записаны каждый особо, а когда отец вдов и сыновья его холостые, равно, если отец умер и оставшиеся у него дети, какого бы они возраста не были, все писаны порознь в числе бурлак, хотя те к другие живут в одних домах и совокупно занимаются хозяйством; от такового разделения семейств произошло, что отец в преклонных летах, имеющий право на призрение детей, часто был ими оставляем без помощи и обязан был зараба-тывать деньги на уплату податей, в таком количестве, какое платит молодой здоровый сын его; с таких же семейств, которые, подражая святому русскому обыкновению не оставлять стариков, не делиться и не разлучаться братьям, доколе сами не сделаются стариками, жили в числе 5 душ, взыскание податей простиралось до 200 руб., а с 5 братьев, имеющих такое же хозяйство, как и первые, но записанных в число бурлак, взыскивается до 70 руб. Последняя перепись производима была в первый еще раз по правилам, коими требовалось записывать все наличные души, и присяжные от обществ по незнанию ли порядка или по настоянии ревизских комиссий записывали в перепись под особыми номерами престарелых, дряхлых и увечных, в том чаянии, что оные по существовавшему здесь прежнему порядку будут от платежа изъяты, но вместо того их обложили податьми наравне с хозяевами тогда, как по правилам принадлежали они к семействам.

Все это служит ясным доказательством и неправильного разделения семейств и неуравнительности в платеже, который тем более для поселян тягостен, что при отводе им земли, наделялись семейства по 30 десятин в том предположении, что хозяин, имея рабочий скот и обработывая сию землю, без отягощения может платить следуемые с него в Казну 33 руб. 50 коп., но как большая часть семейных находится таких, что более пары волов не имеют, а у других и вовсе оных нет, то обработать участка своего не может, а подати должен платить и за землю, которая остается невозделанною; и тягости, от неуравнения повинности происходящей, присовокупив уплату за несостоятельных и убылых, выходит, что небогатые, ибо их очень мало, но полусостоятельные платят от 200 до 300 руб., кроме натуральных повинностей. В таких же селениях, на которых почитались прежних лет недоимки, платили и более. При строгом и непосильном взыскании, кто не имел наличных денег, тот сам или чиновники земской полиции, на коих возложено было взыскание, продавали с публичного торга последний скот, а как и за продажею скота недоимки оставались, то поселяне, занимая у купцов и евреев деньги, одни из них отдавали участки своих земель под выпас скота, а другие обязывались давать десятую часть со всех получаемых от земли произведений. От этих причин, многочисленных покраж скота и бывших в предшествовавшие годы неурожаев на хлеб, находятся много казенных поселян таких, которые ни одной штуки скота не имеют, а кто лишен оного, тот, умножая число бедных, делается в тягость состоятельным. Сии же, видя ежечасные примеры переходов из богатства в бедность, и опасаясь умножения тягостей, вместо новых полезных предприятий стараются скрывать свое состояние или записываются в городское состояние. Оставшиеся же в селениях со дня на день делаются беднее и некоторые, особенно жительствующие Хотинского уезда в селе Рухотине, дошли до такой степени бедности, что и за продажею всего имущества их, на уплату почитающимся на них недоимок будет недостаточно. В сем селении числится по последней ревизии семейств 53, то есть имеющих свои избы, бурлак 2, ревизских мужского пола 124 души; земли имеют они во владении усадебной 23, выгонной 14, пахотной 76 десятин. Следовательно, причитается на душу по 2 десятины 457 саженей; недоимки же числится на них 2 785 руб. 92 коп., а имущества их всех заключается в числе 6 лошадей, 2 коров, 6 овец и 13 коз.

53. О возрастании недоимок со времени последнего сложения по всемилостивейшему манифесту.

От последнего сложения по высочайшему Указу 27 октября 1830 года недоимок оставалось по 1 число ноября сего года 223 251 руб. 58 коп.

61. О количестве казенных поселян, отлучающихся по паспортам.

Количество казенных поселян, отлучающихся по паспортам, простирается до 1 000 человек[26].

 

(читайте продовження у наступних публікаціях — 7 травня 2020 року, а також 12 і 16 липня 2020 року)

__________________________________________________________

[1] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 4, 60 – 63; Чорний О.Д, Мандзяк О.С. Не загубились села у віках: Дослідження, знахідки, відкриття / Олександр Чорний, Олексій Мандзяк. – Чернівці: «Друк Арт», 2014. – С. 274.

[2] Коміс – сановник, який відав господарськими стайнями, конюхами, ковалями і каретниками господарського двора; вів облік коней, перевозив коней, подарованих господарем султану, супроводжував господаря під час церемоній, в яких брали участь господарські коні, був адміністратором господарских маєтків, здійснював нагляд за ковалями і колісними майстрами, займався придбанням збруї і прикрас для коней і супроводжував у поїздках по країні господарских гостей.

[3] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 64 – 66; Мандзяк О.С. Православна Церква на Сокирянщині / Мандзяк Олексій Степанович, автор і упорядник. – «Сокирянщина», 2016. – С. 27.

[4] Хумор (Mănăstirea Humor) або Хуморський монастир (Mănăstirea Humorului) — нині православний жіночий монастир, який знаходиться неподалік від містечка Гура-Хуморулуй в Румунії

[5] Молдавське князівство поділялося на дві частини: Верхня країна (Цара де Сус) і Нижня країна (Цара де Жос). На чолі адміністративно-судових органів кожної з них стояв великий ворник, який володів правом вищої юстиції, наприклад, він міг винести вирок про смертну кару. Нижчі підпорядкування в волостях (повітах) такого права не мали. Хотинська волость (цинут) відносилася до Верхньої країні.

[6] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 92, 132-133; Bodale A.M. Domeniul mănăstirii Humor (1415-1591) // Anuarul Institutului de Istorie şi Arheologie «A.D.Xenopol». Tom XLV. – București, 2008. – P. 15, 18, 24 – 25.

[7] Сулжер – боярський чин, чиновник відповідальний за постачання господарського двору м’ясом.

[8] Медельничер – сановник, який прислужував государю при обмиванні рук і трапезі. Великому медельничеру підпорядковувалися інші медельничери, які наливали воду і готували прилади для гостей. Посада меделничера документально фіксується з другої половини XV ст.

[9] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 333.

[10] Чорний О.Д, Мандзяк О.С. Не загубились села у віках: Дослідження, знахідки, відкриття / Олександр Чорний, Олексій Мандзяк. – Чернівці: «Друк Арт», 2014. – С. 250.

[11] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. 3. – Кишинев: Типо-Липография Э.Шлиомовича, 1907. – С. 16.

[12] Бутович В.Н. Материалы для этнографической карты Бессарабии. – Киев, 1916. – С. 28.

[13] Чорний О.Д, Мандзяк О.С. Не загубились села у віках: Дослідження, знахідки, відкриття / Олександр Чорний, Олексій Мандзяк. – Чернівці: «Друк Арт», 2014. – С. 251.

[14] Карпенко Ю.О. Топонімія східних районів Чернівецької області (Конспект лекцій). – Чернівці, 1965. – С. 10.

[15] Карпенко Ю.О. Топонімія східних районів Чернівецької області (Конспект лекцій). – Чернівці, 1965. – С. 10.

[16] Чорний О.Д, Мандзяк О.С. Не загубились села у віках: Дослідження, знахідки, відкриття / Олександр Чорний, Олексій Мандзяк. – Чернівці: «Друк Арт», 2014. – С. 252-253.

[17] Чорний О.Д, Мандзяк О.С. Не загубились села у віках: Дослідження, знахідки, відкриття / Олександр Чорний, Олексій Мандзяк. – Чернівці: «Друк Арт», 2014. – С. 179; Мандзяк О.С. Православна Церква на Сокирянщині / Мандзяк Олексій Степанович, автор і упорядник. – «Сокирянщина», 2016. – С. 320.

[18] Молдова в эпоху феодализма. – Т. VI: Молдавские и славяно–молдавские грамоты и записи (1671–1710) / под ред. д–ра ист. наук, проф. П.В. Советова. – Кишинев: «Штиинца», 1992. – С. 215-216.

[19] Таранец С.В. Старо-обрядчество Подолии / Сергей Васильевич Таранец; И.о. НАН Украини. Киев. Институт «Славянский университет».– Киев, 2000. – С. 22.

[20] Мандзяк О.С. Православна Церква на Сокирянщині / Мандзяк Олексій Степанович, автор і упорядник. – «Сокирянщина», 2016. – С. 322.

[21] Мандзяк О.С. Православна Церква на Сокирянщині / Мандзяк Олексій Степанович, автор і упорядник. – «Сокирянщина», 2016. – С. 326.

[22] Ревізія «державного майна», проведена 1837 року чиновником V відділення Її Імператорської Величності канцелярії К. Тихим, була подібною ревізіям, що проводяться по багатьох губерніях країни у зв’язку з реформою П.Д. Кисільова. У Бессарабії І. Толстим одночасно обстежувалися і колонії. На відміну від матеріалів ревізії І. Толстого, в яких збереглися статистичні відомості (таблиці, відомості), що відображають стан економіки кожної колонії, у звіті в. К. Тихого детальних таблиць немає – вони знищені чиновниками, що відали архівами Міністерства державного майна.

[23] З «Загального огляду» взяті неповні відомості.

[24] У хороші жнива заможні поселяни збирають навіть з надлишком, який продають у найближчих містах.

[25] Не знайдено.

[26] Arhiva Naţională a Republicii Moldova, ф. 2. оп. 1, спр. 2825. л. 35. 37зв., 40, 51, 53зв, 59зв., 63зв, 68зв., 74зв, 78зв, 212; История Молдавии: Документы и материалы. – Т.III.: Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии. (1812-1861 гг.): Сборник документов. Ч.2. / Сост.: И.А. Анцупов, К.П. Крыжановская. Под ред. Я.С. Гросула, действ. чл. Акад. наук МССР. – Кишинев: Издательство ЦК КП Молдавии, 1969. – С. 198-206

Залиште свій коментар