Сокирянський поміщик Федір Бейн
Автор: adminОлексій Мандзяк
На початку XIX ст. за Сокиряни (тоді ще село, а не місто) йшла справжня судова війна. На землі цього населеного пункту в Хотинському повіті претендувала низка боярських родів, серед яких Россет, Шендря, Катаржи та ін. Зрештою своє право на нього підтвердив генерал-майор Ілля Філіпович Катаржи (1747–1822), який в свій час був великим гетьманом (головнокомандуючим військ) при господарях Молдавського князівства Григорії III Гіка, Костянтинові Мурузі і Олександрові I Маврокордато, а після Ясського мирного договору 1791 року, укладеного між Російською імперією і Туреччиною (Оттоманською імперією) перебрався в Росію. У 1810 році Ілля Катаржи введений у володіння Сокирянами[1]. За даними погосподарського перепису Хотинського повіту 1817 року вотчина Сокиряни являла собою наступне: «… обіймає 600 ф. косовиці, 550 ф. орної землі, 350 ф. сільського вигону й 400 ф. огородження. 2 млини в балках без ставків – власника вотчини, 1 млин у балці ж якогось єврея, 12 садів селянських»[2].
Але сам він в цьому селі не господарював. Розпоряджатися землями і отримувати від них доход він передав свої дочці Катерині, котра була народжена в шлюбі з Оленою Григорівною, уродженою Гіка – донька господаря Молдавського князівства (1764-1767, 1774-1777 рр.) та Валахії (1768 – 1769), Григорія III Гіки (1724-1777) та Катерини Різо-Рангабе. Щоправда, в реальності справами в Сокирянах займалася не сама Катерина Іллівна, а її чоловік Федір (Теодор) Бейн[3].
Федір Петрович Бейн – уродженець знатного роду, який походив з Польщі і мав свій герб[4]. Одержав гарну освіту, володів декількома іноземними мовами. З 1784 року служив перекладачем в канцелярії Херсонської портової митниці[5]. 13 січня 1800 року возведений в колезькі радники. З 1801 року перебував на посаді поштмейстера Дубоссарської прикордонної поштової контори[6]. Кавалер ордену Святого Георгія 4-го класу – нагороджений 26 листопада 1803 року за відмінність (№ 1542)[7]. В подальшому – статський радник, помічник головного попечителя задунайських переселенців Валахії, Молдавії та Бессарабії[8].
Після 1809 року він і його дружина стали власниками землі в селі Ходороуци (Хедереуць / Гедереуць / Hădărăuţi), яке нині розташоване в Окницькому районі Республіки Молдова. Також вони володіли нерухомістю в м. Одесі. Зокрема 16 червня 1811 року Федір Петрович купив кам’яний будинок на дільниці № 54 у вдови придворного метрдотеля Івана Бертена, а 16 березня 1812 року придбав великий будинок на місці № 57 і 58 у скарбника Одеського будівельного комітету Жана (Івана) Рено[9]. Окрім того, у його залежності було 60 скутельників[10] і 20 бреслашів[11], а також 18 слуг, які обслуговували його побут в Сокирянах і Ходороуцах[12].
Після смерті дружини у 1814 року в селі Сокиряни[13], поміщик Бейн постійно проживав в Ходороуцах, а в Сокирянах бував тільки наїздами. Але приїзди у Сокиряни були частими, як свідчать доступні нам документи, справи він вів справно і вимагав від селян і орендарів строго за контрактом. До наших днів зберігся «Контракт про взаємні зобов’язання поміщика Федора Петровича Бейна та скутельників села Хидереуци Хотинського цинута» укладений у жовтні 1815 року. Текст цього документа наводимо без перекладу, щоб не спотворити зміст і якомога точніше передати його суть:
«Лета 1815 октября…[14] дня мы нижеподписавшиеся, обыватели села Хыдереуц Хотинского цынута, даем контракт наш’ владельцу упомянутого села, его высокопревосходительству статскому советнику и кавалеру Федору Петровичу Бейну, в том, что по полученному его высокородия от 2-го департамента Бессарабской области указу, определяющему иметь ему 108 скутельников, как-то: 60 скутельников, 30 бреслашей и 18 служителей по условию и договору, учиненному нами с его высокородием, все селение наше без исключения согласилось быть скутельниками в течение 1 с половиною года, начиная от 10 числа сего октября месяца текущего, 1815 года по 23 число апреля будущего, 1817 года, на нижеследующих кондициях.
- От помянутого выше числа, то есть от 10 октября до С[вято]го дня Георгия 1816 года имеем быть его высокородия только скутельниками, а с того дня вперед до С[вято]го же Георгия 1817 г., то есть через целый год, имеем пользоваться всеми доходами вотчины села Хыдереуц, особо аренды и 2 мельниц, которые останутся для продажи от его высокородия кому заблагорассудится.
- За увольнение нас от повинностей земских и за звание скутельников, равно и за доходы из вотчины, которыми имели пользоваться от дня сего апреля 1816 г. до такового же дня С[вято]го Георгия 1817 года, обязываемся уплачивать его высокородию по расчислению, между нами учиниться имеющему, 9300 левов, уплачивая оные каждой части года по равной части. От С[вято]го же Георгия 1816 г., когда имеет поступить доход всей вотчины в наше владение, имеем уплачивать его высокородию в 3 срока 26 левов.
- Сумму сию обязываемся в показанные 3 срока уплатить непременно, а в противном случае волен он отобрать от нас вотчину и отдать прочим содержателям без вечной со стороны нашей претензии.
- Для скота, сколько такового принадлежать будет его высокородию, обязываемся поставить потребное число сена, а в противном случае, буде последует падеж оного чрез неимение достаточного корму, имеем ответствовать.
- От дня С[вято]го Георгия 1816 года имеем ‚пахать для него землю нашими плугами и засеять 100 демерлий пшеницы, 10 — овса и 10 — проса в потребность дому его высокородия из семян, от него нам данных. 6. За платеж денег и прочие обязанности наши его высокородие имеет ограждать нас от всяких повинностей земских и податей.
- Все владельческие, на вотчине сей состоящие, поделки и постройки имеем содержать в самом лучшем виде, а при случае и поправлять их, как-то: дом, амбары, мельницы и гати, — и при истечении срока отдать их в хорошем положении.
- Лес мельничный, оставшийся на месте срубки не свезенным, имеем перевезть нашими подводами и издержками без промедления.
- Лес и чагарник, на той вотчине состоящий, обязываемся сберегать как наилучше, а буде последует оному порчь от жителей нашего села и за чужого, имеем ответствовать за всё бесприкословно.
В сохранение непоколебимо всех вышеписанных пунктов сего контракта вместо подписи нашего за неумение грамоты, утверждая сей контракт приложением пальцев наших, ручаясь один за другого во всём»[15].
Помер Ф.П. Бейн в с. Ходороуцах[16]. Сталося це у першій половині 1821 року. Його майно поділили між собою сім’ї його дітей. У Федора Петровича Бейна і Катерини Іллівни Катаржи було дві доньки – Марія і Олена (†1826 р.). Олена Федорівна Бейн вийшла заміж за полковника, георгіївського кавалера, командира Охотського піхотного полку Василя Тимофійовича Соловкіна (1780 р.н.)[17]. Завдяки відомому поету О.С. Пушкіну ім’я Олени Бем/Бейн (Соловкіної) залишиться у віках. Як відзначив у своїх щоденниках товариш Олександра Сергійовича Пушкіна (1799–1837) і автор спогаді про нього Іван Петрович Ліпранді (1790–1880), він настільки був захоплений Оленою, що «іноді марив нею»[18]. Їм перейшли у власність Ходороуци, а від них їхнім дітям: Сергій (1819 р.н.), Костянтин (11.05.1821 р.н.), Варвара (1820 р.н.), Олена (1822 р.н.) та Софія (1826 р.н.).
Село Сокиряни ж дісталися другій дочці – Марії Федорівні Бейн. Саме від неї і починається епоха поміщиків Лішиних у Сокирянах. Як відомо Марія одружилася з підполковником Камчатського полку Петром Степановичем Лішиним (1792–1858)[19]. В подальшому свої частки землі в Сокирянами мали їх діти: Наталія (1822 р.н.), Єлизавета (1826 р.н.), Олександр (30.08.1827–30.09.1884), Катерина (25.11.1828 р.н.) та Микола (31.03.1839–03.01.1906). Окрім того Лішиним дісталися й частини від нерухомості в м. Одесі. У Державному архіві Одеської області, в «Кріпосній книзі Одеського комерційного суду», є запис від 3 березня 1822 року, з якого ми дізнаємося, що одеський купець першої гільдії Михайло Антонович Крамарєв 5 березня 1821 року купив за 23.000 рублів державними асигнаціями два кам’яні будинки в VI кварталі, місця за №№ 54, 57 і 58, у довірених осіб, які представляють спадкоємиці покійного власника, статського радника Федора Петровича Бейна. Довіреними особами виступали чоловіки дочок останнього, Олени і Марії полковник Василь Тимофійович Соловкін і підполковник Петро Степанович Лішин[20].
На будь-який випадок уточнимо, що перше села Ходороуци і Сокиряни, сімейства Лішиних і Соловкиних виставили на продаж[21]. Але, через деякий час було вирішено відмовитися від продажу Сокирян і Ходороуц, і у 1825-1826 роках здійснено розділ цих маєтків – тільки тоді Сокиряни відійшли Лішиним, а Ходороуци – Василю Тимофійовичу Соловкіну. В подальшому, діти Олени та Василя Соловкіних продали Ходороуци своїм родичам Лішиним. Так останні стали власниками обох вотчин.
_____________________________________________________________
[1] Дело по рассмотрению прошения генерал-майора Катаржи об утверждении его в правах владения вотчинами: Сакарены, Распопинцы, Ходароуцы и Бабины в Хотинской райе. (24.03.1810-16.08.1810). – НАРМ, ф. 1, оп. 1, д. 1556 (ин. 1647). – 17 л.
Літера «ф.» означає офіційну молдавську поземельну міру «фальча», яка застосовувалася щонайменше з 18-го ст. і також офіційно використовувалася в Бессарабії після приєднання до Росії майже до кінця 19-го ст. Множ. – «фальч». Дорівнювала 1 фальча — 1¼ десятин, тобто 1,37 га.
[2] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. III. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 17.
[3] У різного роду документах це прізвище зустрічається зі спотвореними написаннями Бейм, Бем, і навіть Бень.
[4] Herbarz polski Kaspra Niesieckiego powiększony dodatkami z późniejszych autorów, rękopismów, dowodów urzędowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza. – Т. II. – Lipsk: Breitkopf i Haertel, 1839. – S. 104.
[5] Макидонов А.В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века. – Запорожье: Просвiта, 2011. – С. 156.
[6] Макидонов А.В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века. – Запорожье: Просвiта, 2011. – С. 235.
[7] Военный орден святого великомученика и победоносца Георгия. Именные списки: 1769-1920. Биобиблиографический справочник / Отв. составитель В.М. Шабанов. – Москва: Русский міръ, 2004. – С. 204.
[8] История Молдавии: Документы и материалы. – Т.III.: Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии. (1812-1861 гг.): Сборник документов. Ч.2. / Сост.: И.А. Анцупов, К.П. Крыжановская. Под ред. Я.С. Гросула, действ. чл. Акад. наук МССР. – Кишинев: Издательство ЦК КП Молдавии, 1969. – С. 34, 35, 42, 45, 64; Мандзяк О. С. Історія Сокирянщини в особах деяких іі власників // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 2. – 2011. – С. 117.
[9] Губарь О. Путеводитель по пушкинской Одессе // Дерибасовская-Ришельевская. Альманах / Литературно-художественное издание серии «Одесская библиотека». – Одесса: ПЛАСКЕ, 2016. – № 3 (66). – С. 25.
[10] Скутельники – категорія залежних селян, звільнена від сплати державних податків. Вони обробляли землю, доглядали за садами, виноградниками, вирощували худобу і т. д. Залежно від свого становища бояри могли брати на роботу від 1 до 80 скутельників. Так, наприклад, законом від 1812 року було визначено, що митрополит Бессарабії міг мати 80 скутельників, а вікарний єпископ – 4027. Звільнені від державних повинностей скутельники платили тільки три чверті покладеного біра. Форма експлуатації їх була різною: одні платили власникові гроші або розплачувалися продуктами, інші працювали на поміщицькій землі встановлене число днів. Серед повинностей переважала панщина. Хоча скутельники, слуги та бреслаші попадали в економічну залежність від поміщика, вони погоджувалися на це у зв’язку з тим, що на початку XIX в. державні податі були в кілька разів важчі повинностей, які виконувалися на користь хлібороба. Бессарабські поміщики прагнули прийняти в скутельники найбільш багатих селян для того, щоб мати більший прибуток. Різновидом скутельників були слуги. Останні, на відміну від скутельників, були повністю звільнені від сплати біра. На початку XIX в. з маси царан виділилася нова група служивих людей – бреслаші. Так само, як і слуги, вони були зовсім звільнені від виплати державної податі. Бреслаші спеціалізувалися на певному виді робіт, садівництві, бджільництві і т. д. Інститут скутельничества був скасований у Бессарабії в 1818 року «Уставом утворення Бессарабської області» у першу чергу через фіскальні міркування. Крім того, існування скутельників, які перебували практично в становищі кріпаків, суперечило загальній політиці Олександра I у Бессарабії, що декларує особисту волю місцевих селян.
[11] Ведомость о скутельниках, бреслашах и слугах по Бессарабской области // Сборник исторических материалов, извлеченных из архива собственной Его Императорского величества канцелярии. /Под редакцией Н. Дубровина. – Вып. 7. – СПб., 1895. – С. 308.
[12] Tomuleţ V. Basarabia în epoca modernă (1812-1918): Instituţii, regulamente, termeni. Vol. 3 / Valentin Tomuleţ; Univ. de Stat din Moldova, Facultatea de Istorie şi Filosofie, Catedra Istorie Universală. – Chișinău: CEP USM, 2012. – P. 128.
[13] Bezviconi, Gh.G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru: Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821. – Vol. II. – Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1943. – P. 17.
[14] Відповідно до оригіналу.
[15] История Молдавии: Документы и материалы. – Т. III. Ч. 1: Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии. (1812-1861 гг.): Сборник документов / Сост.: И. А. Анцупов, К. П. Крыжановская. Под ред. Я. С. Гросула, действ. чл. Акад. наук МССР. – Кишинев: «Картя молдовеняскэ», 1962. – С. 37 – 38.
[16] Localităţile Republicii Moldova: Itinerar documentar-publicistic ilustrat / Colectiv de autori: Victor Ladaniuc, Tudor Ţopa, Vladimir Nicu. Alcăt: Victor Ladaniuc, Tudor Ţopa. Coord. şt.: Vlad Ciobanu, Anatol Eremia, Anton Moraru. Red. şef.: Iurie Colesnic. Fundaţia «Draghiştea». – Chișinău: Draghiştea, 2007. – Vol. 7: H–Le. – P. 62.
[17] Соловкін Василь Тимофійовича (1780 р.н.) – із дворян. На службу вступив 28 лютого 1796 року рядовим в Лейб-Гвардії Ізмаїльському полку. 11 січня 1823 звільнений з служби у званні генерал-майора з мундиром і пенсіоном.
[18] Чорний О. Д., Мандзяк О. С. Сокирянська бистрина. – Чернівці: «Прут», 2011. – С. 76-77.
[19] Лішин Петро Степанович (22.02.1792-1858) – з українських дворян, народився 22 лютого 1792 року в с. Велика Дуброва Мглінського повіту Чернігівської губернії в сім’ї поручика Степана Федоровича Лішеня (1743 р. н.) та Катерини Сліпушкіної. 17 жовтня 1831 року внесений у 6-у частину дворянської родословної книги Чернігівської губернії. Виховувся в Гродненському кадетському корпусі (з 24 січня 1807 р. – Смоленський кадетський корпус). У 1807 році він уже прапорщик Камчатського піхотного полку. Відтоді служив у різних місцях (Охотський піхотний полк, 31-й єгерський полк, Тульський єгерський полк та ін.) і був на різних посадах. У 1837 році він генерал-майор і командуючий резервної дивізії 4-го піхотного полку, а в 1848 – командуючий резервної дивізії 2-го піхотного полку.
[20] Мандзяк О. С. Історія Сокирянщини в особах деяких іі власників // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 2. – 2011. – С. 141; Губарь О. Путеводитель по пушкинской Одессе // Дерибасовская-Ришельевская. Альманах / Литературно-художественное издание серии «Одесская библиотека». – Одесса: ПЛАСКЕ, 2016. – № 3 (66). – С. 26-27.
[21] Дело о приостановлении и продажи имения Секуряны и Ходорауцы, принадлежащего Лишину и Соловкину до раздела (18.08.1825-05.05.1826) (43 134) – НАРМ, ф. 3, оп. 1, д. 641.