Сокирянщина

Герб роду Бейн (Бем)

Олексій Мандзяк

На початку XIX ст. за Сокиряни (тоді ще село, а не місто) йшла справжня судова війна. На землі цього населеного пункту в Хотинському повіті претендувала низка боярських родів, серед яких Россет, Шендря, Катаржи та ін. Зрештою своє право на нього підтвердив генерал-майор Ілля Філіпович Катаржи (1747–1822), який в свій час був великим гетьманом (головнокомандуючим військ) при господарях Молдавського князівства Григорії III Гіка, Костянтинові Мурузі і Олександрові I Маврокордато, а після Ясського мирного договору 1791 року, укладеного між Російською імперією і Туреччиною (Оттоманською імперією) перебрався в Росію. У 1810 році Ілля Катаржи введений у володіння Сокирянами^[1]. За даними погосподарського перепису Хотинського повіту 1817 року вотчина Сокиряни являла собою наступне: «… обіймає 600 ф. косовиці, 550 ф. орної землі, 350 ф. сільського вигону й 400 ф. огородження. 2 млини в балках без ставків – власника вотчини, 1 млин у балці ж якогось єврея, 12 садів селянських»^[2].

Але сам він в цьому селі не господарював. Розпоряджатися землями і отримувати від них доход він передав свої дочці Катерині, котра була народжена в шлюбі з Оленою Григорівною, уродженою Гіка – донька господаря Молдавського князівства (1764-1767, 1774-1777 рр.) та Валахії (1768 – 1769), Григорія III Гіки (1724-1777) та Катерини Різо-Рангабе. Щоправда, в реальності справами в Сокирянах займалася не сама Катерина Іллівна, а її чоловік Федір (Теодор) Бейн[3].

Федір Петрович Бейн – уродженець знатного роду, який походив з Польщі і мав свій герб[4]. Одержав гарну освіту, володів декількома іноземними мовами. З 1784 року служив перекладачем в канцелярії Херсонської портової митниці[5]. 13 січня 1800 року возведений в колезькі радники. З 1801 року перебував на посаді поштмейстера Дубоссарської прикордонної поштової контори[6]. Кавалер ордену Святого Георгія 4-го класу – нагороджений 26 листопада 1803 року за відмінність (№ 1542)[7]. В подальшому – статський радник, помічник головного попечителя задунайських переселенців Валахії, Молдавії та Бессарабії[8].

Після 1809 року він і його дружина стали власниками землі в селі Ходороуци (Хедереуць / Гедереуць / Hădărăuţi), яке нині розташоване в Окницькому районі Республіки Молдова. Також вони володіли нерухомістю в м. Одесі. Зокрема 16 червня 1811 року Федір Петрович купив кам’яний будинок на дільниці № 54 у вдови придворного метрдотеля Івана Бертена, а 16 березня 1812 року придбав великий будинок на місці № 57 і 58 у скарбника Одеського будівельного комітету Жана (Івана) Рено[9]. Окрім того, у його залежності було 60 скутельників[10] і 20 бреслашів[11], а також 18 слуг, які обслуговували його побут в Сокирянах і Ходороуцах[12].

Після смерті дружини у 1814 року в селі Сокиряни[13], поміщик Бейн постійно проживав в Ходороуцах, а в Сокирянах бував тільки наїздами. Але приїзди у Сокиряни були частими, як свідчать доступні нам документи, справи він вів справно і вимагав від селян і орендарів строго за контрактом. До наших днів зберігся «Контракт про взаємні зобов’язання поміщика Федора Петровича Бейна та скутельників села Хидереуци Хотинського цинута» укладений у жовтні 1815 року. Текст цього документа наводимо без перекладу,  щоб не спотворити зміст і якомога точніше передати його суть:

«Лета 1815 октября…^[14]  дня мы нижеподписавшиеся, обыватели села Хыдереуц Хотинского цынута, даем контракт наш’ владельцу упомянутого села, его высокопревосходительству статскому советнику и кавалеру Федору Петровичу Бейну, в том, что по полученному его высокородия от 2-го департамента Бессарабской области указу, определяющему иметь ему 108 скутельников, как-то: 60 скутельников, 30 бреслашей и 18 служителей по условию и договору, учиненному нами с его высокородием, все селение наше без исключения согласилось быть скутельниками в течение 1 с половиною года, начиная от 10 числа сего октября месяца текущего, 1815 года по 23 число апреля будущего, 1817 года, на нижеследующих кондициях.

1. От помянутого выше числа, то есть от 10 октября до С[вято]го дня Георгия 1816 года имеем быть его высокородия только скутельниками, а с того дня вперед до С[вято]го же Георгия 1817 г., то есть через целый год, имеем пользоваться всеми доходами вотчины села Хыдереуц, особо аренды и 2 мельниц, которые останутся для продажи от его высокородия кому заблагорассудится.
2. За увольнение нас от повинностей земских и за звание скутельников, равно и за доходы из вотчины, которыми имели пользоваться от дня сего апреля 1816 г. до такового же дня С[вято]го Георгия 1817 года, обязываемся уплачивать его высокородию по расчислению, между нами учиниться имеющему, 9300 левов, уплачивая оные каждой части года по равной части. От С[вято]го же Георгия 1816 г., когда имеет поступить доход всей вотчины в наше владение, имеем уплачивать его высокородию в 3 срока 26 левов.
3. Сумму сию обязываемся в показанные 3 срока уплатить непременно, а в противном случае волен он отобрать от нас вотчину и отдать прочим содержателям без вечной со стороны нашей претензии.
4. Для скота, сколько такового принадлежать будет его высокородию, обязываемся поставить потребное число сена, а в противном случае, буде последует падеж оного чрез неимение достаточного корму, имеем ответствовать.
5. От дня С[вято]го Георгия 1816 года имеем ‚пахать для него землю нашими плугами и засеять 100 демерлий пшеницы, 10 — овса и 10 — проса в потребность дому его высокородия из семян, от него нам данных. 6. За платеж денег и прочие обязанности наши его высокородие имеет ограждать нас от всяких повинностей земских и податей.
6. Все владельческие, на вотчине сей состоящие, поделки и постройки имеем содержать в самом лучшем виде, а при случае и поправлять их, как-то: дом, амбары, мельницы и гати, — и при истечении срока отдать их в хорошем положении.
7. Лес мельничный, оставшийся на месте срубки не свезенным, имеем перевезть нашими подводами и издержками без промедления.
8. Лес и чагарник, на той вотчине состоящий, обязываемся сберегать как наилучше, а буде последует оному порчь от жителей нашего села и за чужого, имеем ответствовать за всё бесприкословно.

В сохранение непоколебимо всех вышеписанных пунктов сего контракта вместо подписи нашего за неумение грамоты, утверждая сей контракт приложением пальцев наших, ручаясь один за другого во всём»[15].

Містечко Сокиряни і село Ходороуци на Генеральній карті Бессарабської області 1843 року

Помер Ф.П. Бейн в с. Ходороуцах[16]. Сталося це у першій половині 1821 року. Його майно поділили між собою сім’ї його дітей. У Федора Петровича Бейна і Катерини Іллівни Катаржи було дві доньки – Марія і Олена (†1826 р.). Олена Федорівна Бейн вийшла заміж за полковника, георгіївського кавалера, командира Охотського піхотного полку Василя Тимофійовича Соловкіна (1780 р.н.)[17]. Завдяки відомому поету О.С. Пушкіну ім’я Олени Бем/Бейн (Соловкіної) залишиться у віках. Як відзначив у своїх щоденниках товариш Олександра Сергійовича Пушкіна (1799–1837) і автор спогаді про нього Іван Петрович Ліпранді (1790–1880), він настільки був захоплений Оленою, що «іноді марив нею»[18]. Їм перейшли у власність Ходороуци, а від них їхнім дітям: Сергій (1819 р.н.), Костянтин (11.05.1821 р.н.), Варвара (1820 р.н.), Олена (1822 р.н.) та Софія (1826 р.н.).

Село Сокиряни ж дісталися другій дочці – Марії Федорівні Бейн. Саме від неї і починається епоха поміщиків Лішиних у Сокирянах. Як відомо Марія одружилася з підполковником Камчатського полку Петром Степановичем Лішиним (1792–1858)[19]. В подальшому свої частки землі в Сокирянами мали їх діти: Наталія (1822 р.н.), Єлизавета (1826 р.н.), Олександр (30.08.1827–30.09.1884), Катерина (25.11.1828 р.н.) та Микола (31.03.1839–03.01.1906). Окрім того Лішиним дісталися й частини від нерухомості в м. Одесі. У Державному архіві Одеської області, в «Кріпосній книзі Одеського комерційного суду», є запис від 3 березня 1822 року, з  якого ми  дізнаємося, що одеський купець першої гільдії Михайло Антонович Крамарєв 5 березня 1821 року купив за 23.000 рублів державними асигнаціями два кам’яні будинки в VI кварталі, місця за №№ 54, 57 і 58, у довірених осіб, які представляють спадкоємиці покійного власника, статського радника Федора Петровича Бейна. Довіреними особами виступали чоловіки дочок  останнього, Олени і Марії  полковник Василь Тимофійович Соловкін і підполковник  Петро  Степанович  Лішин[20].

На будь-який випадок уточнимо, що перше села Ходороуци і Сокиряни, сімейства Лішиних і Соловкиних виставили на продаж^[21]. Але, через деякий час було вирішено відмовитися від продажу Сокирян і Ходороуц, і у 1825-1826 роках здійснено розділ цих маєтків – тільки тоді Сокиряни відійшли Лішиним, а Ходороуци – Василю Тимофійовичу Соловкіну. В подальшому, діти Олени та Василя Соловкіних продали Ходороуци своїм родичам Лішиним. Так останні стали власниками обох вотчин.

_____________________________________________________________

[1] Дело по рассмотрению прошения генерал-майора Катаржи об утверждении его в правах владения вотчинами: Сакарены, Распопинцы, Ходароуцы и Бабины в Хотинской райе. (24.03.1810-16.08.1810). – НАРМ, ф. 1, оп. 1, д. 1556 (ин. 1647). – 17 л.

Літера «ф.» означає офіційну молдавську поземельну міру «фальча», яка застосовувалася щонайменше з 18-го ст. і також офіційно використовувалася в Бессарабії після приєднання до Росії майже до кінця 19-го ст. Множ. – «фальч». Дорівнювала 1 фальча —  1¼ десятин, тобто 1,37 га.

[2] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. III. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 17.

[3] У різного роду документах це прізвище зустрічається зі спотвореними написаннями Бейм, Бем, і навіть Бень.

[4] Herbarz polski Kaspra Niesieckiego powiększony dodatkami z późniejszych autorów, rękopismów, dowodów urzędowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza. – Т. II. – Lipsk: Breitkopf i Haertel, 1839. – S. 104.

[5] Макидонов А.В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века. – Запорожье: Просвiта, 2011. – С. 156.

[6] Макидонов А.В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века. – Запорожье: Просвiта, 2011. – С. 235.

[7] Военный орден святого великомученика и победоносца Георгия. Именные списки: 1769-1920. Биобиблиографический справочник / Отв. составитель В.М. Шабанов. – Москва: Русский міръ, 2004. – С. 204.

[8] История Молдавии: Документы и материалы. – Т.III.: Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии. (1812-1861 гг.): Сборник документов. Ч.2. / Сост.: И.А. Анцупов, К.П. Крыжановская. Под ред. Я.С. Гросула, действ. чл. Акад. наук МССР. – Кишинев: Издательство ЦК КП Молдавии, 1969. – С. 34, 35, 42, 45, 64; Мандзяк О. С. Історія  Сокирянщини в особах деяких іі власників  //  Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 2. – 2011. – С. 117.

[9] Губарь О. Путеводитель по пушкинской Одессе // Дерибасовская-Ришельевская. Альманах / Литературно-художественное издание серии «Одесская библиотека». – Одесса: ПЛАСКЕ, 2016. – № 3 (66). – С. 25.

[10] Скутельники – категорія залежних селян, звільнена від сплати державних податків. Вони обробляли землю, доглядали за садами, виноградниками, вирощували худобу і т. д. Залежно від свого становища бояри могли брати на роботу від 1 до 80 скутельників. Так, наприклад, законом від 1812 року було визначено, що митрополит Бессарабії міг мати 80 скутельників, а вікарний єпископ – 4027. Звільнені від державних повинностей скутельники платили тільки три чверті покладеного біра. Форма експлуатації їх була різною: одні платили власникові гроші або розплачувалися продуктами, інші працювали на поміщицькій землі встановлене число днів. Серед повинностей переважала панщина. Хоча скутельники, слуги та бреслаші попадали в економічну залежність від поміщика, вони погоджувалися на це у зв’язку з тим, що на початку XIX в. державні податі були в кілька разів важчі повинностей, які виконувалися на користь хлібороба. Бессарабські поміщики прагнули прийняти в скутельники найбільш багатих селян для того, щоб мати більший прибуток. Різновидом скутельників були слуги. Останні, на відміну від скутельників, були повністю звільнені від сплати біра. На початку XIX в. з маси царан виділилася нова група служивих людей – бреслаші. Так само, як і слуги, вони були зовсім звільнені від виплати державної податі. Бреслаші спеціалізувалися на певному виді робіт, садівництві, бджільництві і т. д. Інститут скутельничества був скасований у Бессарабії в 1818 року «Уставом утворення Бессарабської області» у першу чергу через фіскальні міркування. Крім того, існування скутельників, які перебували практично в становищі кріпаків, суперечило загальній політиці Олександра I у Бессарабії, що декларує особисту волю місцевих селян.

[11] Ведомость о скутельниках, бреслашах и слугах по Бессарабской области  // Сборник исторических материалов, извлеченных из архива собственной Его Императорского величества канцелярии. /Под редакцией Н. Дубровина. – Вып. 7. – СПб., 1895. – С. 308.

[12] Tomuleţ V. Basarabia în epoca modernă (1812-1918): Instituţii, regulamente, termeni. Vol. 3 / Valentin Tomuleţ; Univ. de Stat din Moldova, Facultatea de Istorie şi Filosofie, Catedra Istorie Universală. – Chișinău: CEP USM, 2012. – P. 128.

[13] Bezviconi, Gh.G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru: Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821. – Vol. II. – Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1943. – P. 17.

[14] Відповідно до оригіналу.

[15] История Молдавии: Документы и материалы. – Т. III. Ч. 1: Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии. (1812-1861 гг.): Сборник документов / Сост.: И. А. Анцупов, К. П. Крыжановская. Под ред. Я. С. Гросула, действ. чл. Акад. наук МССР. – Кишинев: «Картя молдовеняскэ», 1962. – С. 37 – 38.

[16] Localităţile Republicii Moldova: Itinerar documentar-publicistic ilustrat / Colectiv de autori: Victor Ladaniuc, Tudor Ţopa, Vladimir Nicu. Alcăt: Victor Ladaniuc, Tudor Ţopa. Coord. şt.: Vlad Ciobanu, Anatol Eremia, Anton Moraru. Red. şef.: Iurie Colesnic. Fundaţia «Draghiştea». – Chișinău: Draghiştea, 2007. – Vol. 7: H–Le. – P. 62.

[17] Соловкін Василь Тимофійовича (1780 р.н.) – із дворян. На службу вступив 28 лютого 1796 року рядовим в Лейб-Гвардії Ізмаїльському полку. 11 січня 1823 звільнений з служби у званні генерал-майора з мундиром і пенсіоном.

[18] Чорний О. Д., Мандзяк О. С. Сокирянська бистрина. – Чернівці: «Прут», 2011. – С. 76-77.

[19] Лішин Петро Степанович (22.02.1792-1858) – з українських дворян, народився 22 лютого 1792 року в с. Велика Дуброва Мглінського повіту Чернігівської губернії в сім’ї поручика Степана Федоровича Лішеня (1743 р. н.) та Катерини Сліпушкіної. 17 жовтня 1831 року внесений у 6-у частину дворянської родословної книги Чернігівської губернії. Виховувся в Гродненському кадетському корпусі (з 24 січня 1807 р. – Смоленський кадетський корпус). У 1807 році він уже прапорщик Камчатського піхотного полку. Відтоді служив у різних місцях (Охотський піхотний полк, 31-й єгерський полк, Тульський єгерський полк та ін.) і був на різних посадах. У 1837 році він генерал-майор і командуючий резервної дивізії 4-го піхотного полку, а в 1848 – командуючий резервної дивізії 2-го піхотного полку.

[20] Мандзяк О. С. Історія  Сокирянщини в особах деяких іі власників  //  Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 2. – 2011. – С. 141; Губарь О. Путеводитель по пушкинской Одессе // Дерибасовская-Ришельевская. Альманах / Литературно-художественное издание серии «Одесская библиотека». – Одесса: ПЛАСКЕ, 2016. – № 3 (66). – С. 26-27.

[21] Дело о приостановлении и продажи имения Секуряны и Ходорауцы, принадлежащего Лишину и Соловкину до раздела (18.08.1825-05.05.1826) (43 134) – НАРМ, ф. 3, оп. 1, д. 641.