Топонімічні легенди і перекази села Кулішівки

Автор: admin

Український фольклор записується майже п’ять століть. Часи, коли вивчення творів народної словесності вважалося справою, якою не повинна займатись освічена людина, минули давно. Ще за царювання імператриці Катерини ІІ було укладено невеличку збірочку прислів’їв, потім починають з’являтися збірки народних пісень. У ХVII-ХVIII ст. рукописні збірки українських пісень були популярні в Росії, Польщі.

Найпершим з’явився збірник князя М. Цертелєва, що вийшов у світ 1819 року під заголовком: «Опыт собрания малороссийских песней». Після цього йшли збірки М. Максимовича, Б. Лукашевича, І. Срезневського, П. Куліша, А. Метлинського, М. Маркевича, Д. Мордовцева, М. Драгоманова, Я. Головацького, М. Гоголя, братів Осипа та Федора Бодянських, О. Потебні, М. Костомарова, М. Шашкевича, І. Вагілевича та ін.

Визначну роль у історії збирання усної народної творчості відіграли поети і письменники: Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Рудченко, І. Нечуй-Левицький, С. Руданський, І. Франко, Леся Українка, Софія Тобілевич. Неабиякий внесок у справу записування народних самоцвітів зробили П. Чубинський, Д. Яворницький, А. Димінський, В. Гнатюк.

У 20-30-х роках ХХ ст. при Всеукраїнській Академії наук була створена Етнографічна комісія. У ній активно працювали фольклористи Ф. Колесса, А. Лобода, Г. Танцюра, Н. Присяжнюк та ін. А у 1936 році було утворено Інститут українського фольклору АН УРСР, який у листопаді 1938 року провів республіканську нараду збирачів і творців усної народної творчості.

Важливими збирацькими осередками у 20-30 роки були вузи, технікуми, школи, культосвітні установи. У 1939 році було організовано Центральний будинок народної творчості УРСР, а також обласні Будинки народної творчості.

У наш час інтерес до усної народної творчості зростає все більше. Адже вивчаючи фольклор, можна краще зрозуміти світогляд народу, що формувався віки і пережив стільки лихоліть. Крім того, серйозне ставлення до народних творів викликане і тим, що вони є своєрідною енциклопедією життя українців, у якій точно передано побут, звичаї, вірування, уявлення наших предків. Збирати і поширювати зразки усної народної творчості – справа важлива, особливо в умовах розбудови молодої демократичної держави. Іще актуальність досліджуваного нами питання ми обумовлюємо тим, що вивчення усної народної творчості має неабияке освітнє, ідейно-виховне й естетичне значення. Саме від вивчення і поширення фольклорних творів починається прилучення до словесного мистецтва, здійснюються перші кроки на шляху до літературної освіти.

Сьогодні ми пропонуємо Вам топонімічні легенди і перекази, що побутують у селі Кулішівка Сокирянського району Чернівецької області, зібрані учнями 8 класу Кулішівського НВК під керівництвом С. Калабалик. Вперше цей краєзнавчий матеріал було опубліковано 2012 року на веб-сторінці села Кулішівка Інтернет-проекту «Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області», що був започаткований обласною державною адміністраціею.

 

&&&

БАГРОВА СКАЛА

По обидва боки Ярової дороги височать дві кручі – Спочивна і Багрова, одна з них, Багрова – затоплена. А назвали їх так тому, що біля першої зупинялися мандрівні люди спочити, біля іншої – земля Багрова (багрова або червона).

А про Багрову скалу здавна у селі ходить легенда. Коли турецькі загони напали на придніпровське село, то всі люди тікали і ховалися у ліси. Жінки і діти поховалися, а чоловіки взяли зброю до рук і партизанили біля села, і рано-вранці, ще коли ліс спав, його розбудив страшний тупіт турецьких коней. В нерівному бою зійшлися турки з жителями. Хто як міг, так і оборонявся. Билися сокирами, ножами, кров текла рікою. Багато жителів села там потягли і враз вся земля стала червоно-багровою, і з тих пір і землю і скалу позвали Багровою, навіть і трава там росла багрова.

Уже багато років скала стоїть затопленою, але всі знають легенду про Багрову скалу.

 

ТУРЯВА

Кругом села Кулішівка простягнулися ліси, ніби оберігають село від усього поганого. Своїми могутніми деревами вони хотять захистити село. Кажуть, що цим лісам багато років, навіть старожили не пам’ятають скільки їм років. Багато вони за своє життя всього побачили, тільки на жаль розповісти нічого не можуть, бережуть таємницю життя села.

Зокрема, хочеться написати легенду про назву лісу «Турява». Коли приїхати до села, то ми неодмінно будемо бачити ліс «Турява». Кажуть ,що їй десь приблизно 300 років. А легенда ось яка: у цьому лісі та на узбіччі лісу чабани колись давно випасали худобу, а дорога проходить на краю лісу. І по дорозі багато проїхало підвід, повозок та із такою швидкістю, що аж курява вставала. Чабани цього не любили і кричали «турява – курява».

З тих пір ліс і стали називати «Турява».

 

ЯРОВОЮ ДОРОГОЮ

Об від села спуститись до річки Дністер, ми, неодмінно пройдемо по Яровій дорозі. Багата відтінками зелень прикрашає її. Розповідає житель села Кирильчук Остафій, що про цю дорогу ходили безліч легенд, але запам’яталася йому лише одна. Були дуже страшні часи для наших жителів, коли на наші краї набігали татарські орди і татарські загони. Горіли поселення, голосили матері, просили захисту діти, стогнали в безсиллі чоловіки. Усіх їх молодих, дуже гарних і вродливих, забирали у рабство, а старих і немічних безжально рубали шаблями, краяли ятаганами. Лилась ріка безвинної крові, лились сльози.

Люди збиралися в загони і тікали в ліси, і ось люди взяли зброю до рук і сховалися у лісі, аж тут татари їх вислідили, билися жителі краю на смерть, перебили загін турків, а тут раптом ще татарська орда суне, сховалися люди при дорозі під скалою, аж раптом сміливий юнак Ярик вискочив і грудьми прикрив своїх людей, він бився мужньо, але не зміг їх подолати, зате спас жителів, а сам поліг на дорозі, і почали жителі звати її Яровою дорогою.

 

ТЕМНИК

Зразу ж біля «вищої Паланки» справа знаходиться печера «Темник». Розповідають, що колись давно на «Підметті» було місто, у місті був завод, та фабрика, містечко було саме невелике. Але, налетіли турки і зруйнували містечко, зрівняли його із землею. Люди, які залишалися в живих почали будувати хатинки, які змогли. Але весь час боялися наскоків турків, і тікали у ліс «Паланку», і придумали собі викопати там темну печеру для схову жителів. Жителі день і ніч були кийками , сокирами і зробили печеру. Печера десь приблизно має довжину 1 км. Вона виходить через ліс у Кут. Коли на жителів наскочили турки вони всі поховалися у печеру. Турки забіли ззаду у печеру. Жителі зробили там великий звук і хроміт, і на голову туркам посипалась земля і каміння. Багато турків звідти не повернулися. А жителі вийшли на другий вихід у Куті. І з тих пір жителі бігли ховатися у «Темник». А прозвали «Темником тому, що там темно.

 

ГОРБКИ

Коли спуститися до Дністра, то неодмінно побачимо височінь гребіня і горбки. На перший погляд просто «Горбки». Але насправді про «горбки» у селі ходить легенда.

Колись дуже давно, коли на наше поселення напали турки, то біля річки Дністер була рівнина. Коли нападали турки, все грабували, палили на своєму шляху. Молодих хлопців та дівчат забирали у полон. І жила біля селища одинока дівчина, на ім’я Ганна, була дуже красивої вроди, вона займалася ворожінням. Дуже багато її любили парубків, але через те, що вона ворожка, її боялися. Але була вона дуже доброї вдачі, допомагала багатьом людям. І попалася Ганна туркам, забрали вони її з собою, як полонянку турки все пограбоване почали закопувати на рівнині біля Дністра, тому що із награбованим вони не могли перепливти ріку. А Ганна враз встала в повний зріст, змахнула руками і сказала: «З цієї землі ви його ніколи не візьмете». Так награбоване і залишилось у землі, а на тім місці виросла горбки. І вже у наші часи пробували копати і шукати скарби, але хто копнув і зразу ж ним дуже кидало, всі бояться і понині. Кажуть, що горбки заворожені.

 

ПАЛАНКА

Коли спуститися від села, по ліву сторону Ярової дороги, то перед нашим зором розкинеться ліс «Паланка». Про назву лісу «Паланка» ходить з давніх-давен легенда. Розповідають, що у селі жила дівчина на ім’я Паланка. Коли на село напали турки дівчина сховалася у лісі, турків було багато, вони замітили дівчину і почав и її доганяти. Один із турків вистрілив у дівчину стрілою і попав.

Паланка з верхньої поляни лісу поранена почала бігти на нижню поляну лісу і там впала, але далі бігти не могла. Турки її схопили, прив’язали до дуба і підпалили. Коли прибігли жителі села спасати Паланку, то застали обгоріле тіло і обпалений дуб. Там на нижній поляні поховали дівчину. З тих пір пройшло багато часу, але назва лісу так і змінилась . По сьогоднішній день ліс називають «Паланкою». А поляни у лісі стали називати в народі «Верхня Паланка» і «Нижня Паланка».

 

ІЗВОР

Лісок… В далені зеленіє ліс, а в народі його називають ніжно — «лісок». Коли спуститися ліском до яру, там протікає невелика річка. З правої сторони на горбку око милує невеликий струмок, а звуть його «Іздвор». Сама назва струмка не звичайна, і звідки вона взялася? А насправді це було багато років тому назад. Жили колись у лісі два брати – лісники, жили дуже мирно, але до того часу, поки один брат не оженився. Брат женився і привів дружину, яку палко покохав і другий брат. Почався між братами спор і безлад у житті.

Одного разу, коли дружина пішла в ліс, а дома залишився тільки один брат, другий узяв сокиру і зарубав брата. Закопав його біля двору . Ніхто нічого не знав Дружина почала жити з іншим братом, думала що чоловік її покинув. Але на тому місці, де був похований брат, появилося джерельце із двору. І всі стали його звати «Ізвор». Джерельце мало лікувальні властивості, і в наш чаш з близьких сіл приходили люди, яких було погане здоров’я. Казали в народі святе джерельце «Ізвор». На даний час струмок затоплений.

(прим. адм.: цікава легенда, але не більше. Такі «ізвори» є на території майже кожної сільради Сокирянщини, адже то просто топонімічні прояви багатовікового проживання спільно з молдавським народом: «ізвор» молдавською мовою — струмок, джерельце. Отже, все набагато простіше, що жодним чином не зменшує цінності записаної легенди, як елементу фольклору)

 

ЧУТИРЬ

Проминаючи ліс «Турява», ми підходимо ближче до села, і саме під селом стоїть криниця, у народі її називають «Чутирьом». Ніхто не знає, чому криницю так називають. Але про «Чутир» колись давно ходила легенда.

А було це ось як: колись дуже давно у цій місцевості жив пан Яблунівський, мав свої землі тут, і замок . Якось одного разу проїхали через свої землі, пан зустрів красиву дівчину, а звали її Катерина, дуже приглянулася дівчина панові, покохав він її, і вона його. Але справа у тому, що у пана була дружина, пані була дуже мстива і жорстока. Пан скривав своє кохання до дівчини, але пані все одно узнала, і вирішила відомстити дівчині. Заплатила слугам , щоб спіймали дівчину, її спіймали і живу у яму закопали. Кажуть, що на тому місці довго було чути стогін дівчини. А пан шукав, кликав дівчину, але так і не знайшов. Пізніше він узнав правду від пані. Знайшов те місце, і на тому місці викопав криницю. І кажуть, що ще довгий час було чути стогін дівчини. Ось так Катерина розплатилася за кохання. А в народі криницю назвали «Чутирьом».

 

ДНІСТЕР

Ви знаєте чому наша річка Дністром називається? Ні? Тоді я Вам розкажу. Про це я почула від старих людей.

Цю легенду мені розповіла старожила. Колись у давнину тут, де Дністер тече, плюскотів собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього подекуди люди жили. Були серед них мисливці, хлібороби. І вели вони свій незвичайний календар. Чи то сіяли треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитися з ліку, кожен день позначали на піску, що був на березі струмка, мітками. Що не день, то нова мітка. По них вони визначали скільки днів лишилося, наприклад до весни…

Але одного разу струмок розлився водами на довколишні поля і затопив береги. Коли вранці вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок нема.

— Хто дні стер? – бідкалися люди і самі ж відповідали.

— Та хто? – Струмок дні стер.

З того часу і стали струмок називати, який дні стер – Дністер.

Тепер це вже не струмок, а велика річка. А початок бере вона аж у Карпатах з – під могутнього дуба, де вода пробила одного разу дно і б’є дороги водограєм. Розкинувся Дністер на багато кілометрів, чистий та блакитний.

(прим. адм.: щодо Дністра, те звісно, це теж лише елемент фольклору. Назва «Дністер» відома здавна. Після зникнення геть стародавньої назви річки – Тірас, є згадка з античних часів про назву «Династріс» в IV ст. Амміаном Марцелліном. А взагалі, пояснення походження назви річки Дністер може бути простим: «дон» — вода, «стрий» — швидкий. Скіфи казали «дон Истрос», як: «ріка Дніпро» чи «ріка Дністер». Але це теж не достеменною істиною і реальне походження назви, поки що — таємниця століть).

 

 

*******

Легенди… Перекази… Це наша давнина… Легенди та перекази, як і інші усні повістування, житимуть, мабуть, вічно. Бо людство прагне добра, справедливості. А народна творчість якраз і вчить цього. Вона виховує, застерігає, розширює і формує світогляд, гідно, постійно збагачуючись історичним досвідом.

А між тим, легенди і перекази сягають найдавнішої доби людської історії, вони застерігають у собі сиву давнину і незабутній у віках вчорашній день, навівають романтики і повідують сувору дійсність.

 

Фото села Кулішівка — О. Крайній

 

Залиште свій коментар